Розділ 1. Пробудження.

Розділ перший. "Пробудження"

Микола повертався додому, відчуваючи важкість у кожному кроці. Дім, який мав би бути місцем спокою, давно таким не був. Уже п’ять років він спав на розкладному кріслі в кутку кухні. Стосунки з Іриною зайшли в глухий кут: розмови рідшали, а коли й були — перетворювалися на мовчазну війну. Але розірвати цей зв’язок він не наважувався. Чи то через почуття провини, чи через звичку — він не знав.

Біля хвіртки його окликали.

— Миколо Петровичу! Добрий вечір!

Валя, сусідка з будинку навпроти, швидко крокувала в темряві. Спортивна сумка через плече, підтягнута фігура в строгому костюмі — важко було повірити, що їй за сорок.

— Добрий, Валю. Як справи в райвідділі? Чула, що в Києві коїться?

Вона махнула рукою:

— А то ж… Сьогодні тільки про це й говорили. Студенти ці… знову на Майдан вийшли. І чого їм вдома не сидиться? Навчалися б краще.

Микола відчув, як щось стиснулося в грудях.

— Не кажи так. Вони ж за наше майбутнє виступають. За європейський вибір.

— Та яке там майбутнє… — Валя гірко посміхнулася. — Я вже двадцять років чую про це майбутнє. І що? Мій Олексій до Києва втік, бо тут перспектив немає. Приїжджає тільки гроші брати. А в районі як було все через знайомства та хабарі, так і залишилося.

— Але ж саме тому молодь і виходить! Щоб змінити це все.

Валя похитала головою.

— Ви ще вірите в казки, Миколо Петровичу? Скільки тих майданів було? І що змінилося? Он, подивіться навколо…

Вона махнула рукою в бік будинку Степана, звідки долинав п'яний спів:

— Цей як пив, так і питиме.

Потім показала на дим, що здіймався над хатою Марії Степанівни:

— А ця як палала багаття в хаті, так і палитиме. Нічого не зміниться, Миколо. Ми застрягли тут, як муха в павутинні.

Микола подивився їй прямо в очі.

— А знаєш, Валю, що найстрашніше? Не те, що Степан п'є чи Марія Степанівна з глузду з'їхала. Найстрашніше — це коли нормальні люди перестають вірити в зміни. Коли змиряються.

Валя раптом стала серйозною:

— І що ви пропонуєте? На Майдан їхати?

— А може й так. Бо як не ми, то хто?

Вона довго мовчала, дивлячись на тьмяне світло вікон.

— Ви це серйозно зараз? Кинути все і поїхати? А робота? А дім?

— А яка різниця — дім чи робота, якщо життя проходить повз? Якщо ми тільки й робимо, що скаржимося на все, але боїмося щось змінити?

З темряви знову долинув голос Степана, який затягнув якусь російську попсу. Валя здригнулася.

— Знаєте що, — сказала вона після паузи, — може, ви й праві. Але я надто довго будувала свою маленьку стабільність, щоб ризикувати нею. Навіть якщо ця стабільність — така ж ілюзія, як тепло від того багаття в хаті Марії Степанівни.

Микола зітхнув:

— Кожен має право на свій вибір, Валю. Але іноді… іноді настає момент, коли не вибирати — це теж вибір. І не завжди найкращий.

— Може й так, — тихо відповіла вона. — Але легше від цього не стає… Добраніч, Миколо Петровичу. І… бережіть себе, якщо що.

Він дивився їй услід, розуміючи, що цей діалог — як маленька модель усієї країни. Одні вірять і готові діяти, інші бояться втратити навіть ту хитку стабільність, що мають.

І кожен по-своєму правий.

І кожен по-своєму самотній у своїй правді.