Пробудження.Нікіта Шкляр.

Микола ступив на холодну бруківку, яка віддавала морозом навіть через підошви. Майдан Незалежності виглядав зовсім інакше, ніж у його спогадах. Барикади, зведені з усього, що потрапляло під руку: дерев'яні щити з вивісками магазинів, старі автомобільні шини, мішки з піском, навіть залишки меблів, - все це було сплетено в єдину, неприступну конструкцію, що тягнулася вздовж вулиці. Дим від діжок, у яких горів вогонь, та ряди людей, які здавалися одночасно стомленими й рішучими. Напруга в повітрі була майже відчутною.

Він зупинився на краю площі, намагаючись зорієнтуватися. Усі навколо виглядали зайнятими. Хтось тягнув мішки з піском до барикад, вибудовуючи їх навколо площі, ніби фортецю. На передньому плані кілька чоловіків разом із жінками ставили новий намет, натягуючи мотузки і вбиваючи кілочки в мерзлу землю. Біля діжки з вогнем стояв чоловік у військовій куртці, грів руки і тихо говорив щось сусідам.

— Сильніше затягуй мотузку! — крикнув один із хлопців, махаючи рукою.

— Я затягую, але земля, як камінь! — відповіла дівчина в зеленій куртці, натягуючи мотузку ще сильніше.

Микола на хвилину затримався, спостерігаючи, як навколо кожен знає свою справу. Усі рухалися, як добре злагоджений механізм. Він помітив барикаду, що складалася з дерев’яних піддонів, шин і металевих листів, які закривали прохід до вулиці. На барикадах майоріли українські прапори, а також прапори різних країн, що підтримували Майдан. Люди пов'язували на руки жовті та сині стрічки, а на наметах можна було побачити різні гасла та заклики.

— Ви новенький? — пролунав голос за спиною.

Микола обернувся і побачив молоду дівчину в яскравому шарфі, який виділявся на фоні її темного пальта. Вона тримала в руках термос і паперові стаканчики.

— Так, — кивнув він. — Я приїхав тільки но.

— Чай будете? — запитала вона, простягаючи йому стаканчик.

— Дякую, — відповів він, беручи теплий напій і помічаючи, як її руки тремтять.

— Я Олена, — представилася вона. — Медик. У нас тут є пункт, якщо раптом що.

— Микола, — сказав він, намагаючись зосередитися, але його увага була прикута до того, як швидко бігають її очі, ніби вона постійно шукає небезпеку.

— Ви до когось конкретно? — запитала вона.

— Ні, я просто хочу допомогти. Шукаю, чим можу бути корисним.

Олена кивнула, зрозумівши.

— Тут багато різних груп, багато потреб. Можете допомогти на кухні, можете плести сітки для маскування, можете чергувати на барикадах. А можете просто підтримати людей, поговорити з ними.

Її слова змусили Миколу задуматися. Він відчув, як чай в руках починає остигати, але тепло її голосу додало йому рішучості.

— Дякую. Може, ще зустрінемось, — сказав він, розвертаючись і крокуючи вглиб Майдану.

Микола йшов, оглядаючись на людей, які жили тут, на площі. Молоді студенти, літні чоловіки, жінки середнього віку — всі були частиною чогось більшого. Дехто роздавав гарячий чай і бутерброди, інші носили дрова чи будували укріплення. Поруч хтось прив'язував прапор до довгої жердини, який розвивався під холодним вітром. У повітрі стояв запах диму від багать, а також запах гарячої їжі та кави. Все це створювало особливу атмосферу єдності та тепла. На обличчях людей можна було побачити різні емоції: страх, гнів, біль, але водночас і надію, віру та любов до своєї країни.

Він відчув, як ця енергія пронизує його, наповнює невідомим досі відчуттям причетності. Він більше не був стороннім спостерігачем, він був частиною цього руху, частиною цієї боротьби. І він знайде своє місце тут, він обов'язково знайде.