Пробудження. Нікіта Шкляр.

Микола постукав у двері кабінету начальника відділу приймання товару.

— Заходьте, — почувся голос Віталія Олеговича.

Микола відчинив двері та увійшов. Віталій Олегович сидів за своїм столом, завалений паперами, але, побачивши Миколу, відклав ручку.

— Щось трапилось, Миколо? — запитав він.

— Так, Віталію Олеговичу, я хотів би подати заяву про звільнення, — відповів Микола, простягаючи заяву.

— Звільнення? — здивовано підняв брови начальник. — І куди ж ти зібрався?

— На Майдан, — коротко відповів Микола.

Віталій Олегович зітхнув. Він вже давно здогадувався про політичні погляди Миколи та його симпатії до протестувальників.

— Ти розумієш, що це серйозний крок? — запитав він. — Ти можеш втратити роботу, а зараз це не найкращий час для таких рішень.

— Розумію, — відповів Микола. — Але я не можу інакше. Це мій обов'язок.

— Що ж, це твій вибір, — сказав Віталій Олегович, беручи заяву. — Я підпишу її, але сподіваюся, що ти ще повернешся.

— Дякую, Віталію Олеговичу, — відповів Микола. — Я теж на це сподіваюся.

Він попрощався з начальником та вийшов з кабінету. Його серце було сповнене рішучості та водночас трохи стиснуте від суму. Він знав, що зробив правильний вибір, але також розумів, що попереду на нього чекають важкі часи.

Микола швидко йшов коридором відділу кадрів, стискаючи заяву в руці. Його серце билося швидше, ніж зазвичай, але він відчував не страх, а хвилювання перед чимось новим і важливим. Біля кавового автомата він побачив Геннадія. Той стояв, розвалившись, у своєму дорогому костюмі,  попиваючи каву з порцелянової чашки.

— О, дивись-но, хто тут. Революціонер наш! Знову йдеш рятувати Україну? — насмішкувато кинув Геннадій, піднявши брову.

Микола зупинився, хоча йти далі не хотілося. "Знову ці сварки", — подумав він, але вирішив не піддаватися на провокацію.

— Так, Гена, йду. А ти все ще рятуєш свій "руський мір"? — відповів він спокійно, хоча всередині вже закипало роздратування.

— У росіян порядок, — відрізав Геннадій, зробивши ковток кави. — А тут що? Хаос. Подивись на цих ваших студентів — швендяють Майданом, кричать. Що вони взагалі знають про життя? Тільки й вміють, що кричати "Геть!". А ви всі думаєте, що вас там чекає Європа.

— І дочекаємось, — твердо заявив Микола, стискаючи кулаки. — А ти як сидів у цьому болоті, так і сидітимеш. Бо для тебе головне — щоб хтось інший вирішив за тебе, щоб була стабільність, навіть якщо вона смердить застоєм.

Геннадій аж почервонів від злості. Він поставив чашку на автомат з кавою і зробив крок вперед, наближаючись до Миколи майже впритул.

— Я тебе попереджаю, не треба лізти туди, куди не просять, — прошипів він, його очі звузилися. — Думаєш, щось зміниться? Тільки собі нашкодиш. Звільнять тебе з роботи, і тоді подивимось, як ти заспіваєш.

— Може, й звільнять. Але це буде мій вибір і моя боротьба, — відповів Микола, дивлячись Геннадію прямо у вічі. — А не твоя стабільність, куплена ціною власної гідності.

Геннадій скривився в злобній посмішці.

— Ну-ну, подивимось, як ти заспіваєш, коли залишишся без роботи. Тебе вже й тут дивакуватим вважають, — кинув він, розвертаючись, і пішов геть.

— Обов'язково подивишся, Гена, — промовив Микола йому вслід. — Сподіваюся, тоді ти зрозумієш, що був неправий.

Він відчув, як напруга поволі спадає. Думки знову повернулися до Майдану, до людей, які там стояли, до їхньої спільної мети. "Я роблю правильну справу", — подумав Микола і рішуче попрямував до відділу кадрів.