Пробудження.

Ось доопрацьований варіант сцени з урахуванням усіх деталей:

Микола зачинив за собою двері, струсив з плеча куртку й поставив пакет із продуктами на кухонний стіл. У холодильнику завжди мало бути щось свіже, принаймні поки тут жили Віолета й Вініамін. Він не міг дозволити, щоб діти лягали спати голодними, навіть якщо між ним і Іриною вже давно нічого не залишилося, окрім спільного побуту.

На порозі з’явилася Ірина—струнка, невисока, жвава, з чорним волоссям, яке сьогодні було зібране у недбалий пучок. Вона тримала в руках телефон і виглядала роздратованою.

— Знову продукти привіз? — кинула вона замість привітання.

— А що тут дивного? — Микола розклав покупки: хліб, сир, овочі, дитячі йогурти.

Ірина гмикнула й схрестила руки на грудях.

— Якби ти так само думав про гроші, як про їжу, може, жили б інакше.

— А що, по-твоєму, важливіше?

— Гроші, Миколо! Гроші і ще раз гроші! Їжа є, але за що я куплю новий телефон Віолеті?

Микола підняв голову:

— Вона що, знову розбила?

— Так. Істерика була така, що Вініамін у кімнату втік.

Микола потер обличчя, зітхнув:

— Я куплю їй новий. Але нехай навчиться берегти речі.

— Та навчиться вона! Просто діти мають жити нормально, а не рахувати копійки.

Микола глянув на Ірину з іронічною посмішкою:

— Копійки? Ти взагалі чуєш себе? Більшість у селі може тільки мріяти про таку зарплату, як у нас. Віолета одягається краще, ніж більшість дівчат у школі. А скільки дітей тут взагалі не мають ні Соні Плейстейшен, ні комп’ютера одночасно?

Ірина скривилася:

— Ти думаєш, цього достатньо?

— А чого ще треба? — голос Миколи звучав спокійно, але всередині наростало напруження.

— Впевненості у завтрашньому дні! Щоб не жити від зарплати до зарплати!

— А хіба ми так живемо?

Ірина не відповіла. Вона схрестила руки, ніби захищаючись від його слів.

За вікном, як завжди, голосно співав п’яний Степан, а з боку хати Марії Степанівни здіймався дим. Однакові вечори, однакові суперечки, однакове порожнє життя.

Але сьогодні щось змінилося. Ірина цього ще не знала, але він уже зробив вибір.

— Я скоро піду, — тихо сказав він.

Ірина стиснула губи, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Тільки зиркнула на нього оцінюючим поглядом, а потім розвернулася і вийшла.

Микола залишився на кухні. Він знав: ця ніч буде довгою. А ранок принесе ще більше змін.