Пробудження.Нікіта Шкляр.

Вийшовши з відділу кадрів, Микола важко зітхнув. Усередині було порожньо і тихо. Звільнившись, він ніби скинув із себе важкий тягар, але водночас відчув непевність. "Що ж далі?" - подумав він. І відповідь прийшла сама собою: "До Тараса". Він попрямував до виходу з будівлі, а звідти - просто до метро. Думки про хлопця не полишали його. Він згадував їхні спільні посиденьки, розмови про майбутнє. "Як же він там?" - Микола прискорив крок, ніби це могло допомогти Тарасові.

Ось і метро. Микола зайшов у вагон і сів біля вікна. Потяг рушив, і він подумки звернувся до свого друга: "Я скоро буду, тримайся".

Микола ступив на холодну бруківку, яка віддавала морозом навіть через підошви. Майдан Незалежності виглядав зовсім інакше, ніж у його спогадах. Барикади, дим від діжок, у яких горів вогонь, і ряди людей, які здавалися одночасно стомленими й рішучими. Напруга в повітрі була майже відчутною.

Він зупинився на краю площі, намагаючись зорієнтуватися. Усі навколо виглядали зайнятими. Хтось тягнув мішки з піском до барикад, вибудовуючи їх навколо площі, ніби фортецю. На передньому плані кілька чоловіків разом із жінками ставили новий намет, натягуючи мотузки і вбиваючи кілочки в мерзлу землю. Біля діжки з вогнем стояв чоловік у військовій куртці, грів руки і тихо говорив щось сусідам.

— Сильніше затягуй мотузку! — крикнув один із хлопців, махаючи рукою.

— Я затягую, але земля, як камінь! — відповіла дівчина в зеленій куртці, натягуючи мотузку ще сильніше.

Микола на хвилину затримався, спостерігаючи, як навколо кожен знає свою справу. Усі рухалися, як добре злагоджений механізм. Він помітив барикаду, що складалася з дерев’яних піддонів, шин і металевих листів, які закривали прохід до вулиці.

— Ви новенький? — пролунав голос за спиною.

Микола обернувся і побачив молоду дівчину в яскравому шарфі, який виділявся на фоні її темного пальта. Вона тримала в руках термос і паперові стаканчики.

— Так, — кивнув він. — Я приїхав тільки що.

— Чай будете? — запитала вона, простягаючи йому стаканчик.

— Дякую, — відповів він, беручи теплий напій і помічаючи, як її руки тремтять.

— Я Олена, — представилася вона. — Медик. У нас тут є пункт, якщо раптом що.

— Микола, — сказав він, намагаючись зосередитися, але його увага була прикута до того, як швидко бігають її очі, ніби вона постійно шукає небезпеку.

— Вас направили в якийсь сектор? — запитала вона.

— Ні, я просто хотів подивитися, що тут відбувається, — відповів Микола.

— Тоді вам краще піти до координаторів, вони там, біля сцени, — Олена махнула рукою в напрямку, де виднівся великий намет із написом "Штаб". — Там вам розкажуть, що можна робити і де потрібна допомога.

— Дякую. Може, ще зустрінемось, — сказав він, розвертаючись і крокуючи в бік вказаного нею напрямку.

Микола йшов, оглядаючись на людей, які жили тут, на площі. Молоді студенти, літні чоловіки, жінки середнього віку — всі були частиною чогось більшого. Дехто роздавав гарячий чай і бутерброди, інші носили дрова чи будували укріплення. Поруч хтось прив’язував прапор до довгої жердини, який розвивався під холодним вітром.

Він відчув, як ця енергія пронизує його, наповнює невідомим досі відчуттям причетності.