К детям.

Дорогие мои,всегда любимы и родные Любочка,Славик ,Никусик !

Думаю,что настало время поговорить.

Так,ещё болит,ещё тяжело,ещё страшно...

Я не прошу меня простить,это слишком много и не так просто, иногда на это уходит вся жизнь.

 Я не прошу меня понять,это и вовсе не возможно,потому как у каждого свой путь и пройти его он может только сам. Я просто прошу принять. Принять ситуацию такою,какая она есть.

На тот момент я не знала,как мне поступить и сделала то ,что посчитала нужным на тот момент, правильно - неправильно,тут уже как вышло. 

Сейчас ситуация такова,что и место ,и время,и состояние здоровья,все может сложиться в один пазл ,и каждый наступающий день или ночь могут стать последними.

Я хочу чтобы ви знали,все это время,каждое мгновение я думала о вас, просила у Бога защити для вас и помощи.

Я очень надеюсь,что ви все приняли для себя правильные решения и обезопасили себя и свои семьи, что ви надёжно защищёны. Я уверена в этом,потому ,что вы - лучшие! Я всегда гордилась и горжусь вами и всем всегда говорю,что у меня очень хорошие дети. Могу поклясться,что никому за это время никогда ничего плохого не говорила в ваш адрес,ви же знаете,я не вру.

Ещё я хочу ,чтобы вы знали,что когда вам понадобится моя помощь здесь,я готова вас принять у себя,слава богу ,что уже есть куда. Места хватит всем. Сейчас это звучит странно,но это информация на будущее,просто ,чтобы вы знали.

Наступающий год будет очень трудным и сложным для всех,как он будет развиваться не понятно никому,может случиться все что угодно.

А ещё мне очень бы хотелось ,хоть как то с вами общаться.Я понимаю ваше молчание и нежелание,поэтому спокойно,а может совсем не спокойно,принимала ваш выбор и уважала ваше личное пространство.

Но очень хочется изменить эту ситуацию.Жизнь очень короткая ,что тратить ее на молчание.

Обнимаю вас , целую! Люблю и бесконечно скучаю.

Малышам Аделине,Ярославу,Таисии самые

наилучшие пожелания ! Антону сил и здоровья!

Надо жить...С каждым днём времени остаётся все меньше и оно бесценно. Время на этой земле такой бесценный и скоротечный дар,подаренный нам всевышним,жаль  мы очень поздно начинаем понимать.И благодарить...

24 12 23.Скляр И.

Житемимо.

Це було дуже давно,в далекому 2016 році ,майже в іншому вимірі,на іншому боці світу,в іншої країни,в іншому житті...

Моє особисте життя скачувалося під три чорти,чи може вже давно було там,але не хотілося це усвідомлювати, сенс мого життя було зруйновано,а саме життя вже не відчувалося зовсім .Такий собі потенціальний труп ще міг ходити,говорити,дещо виконувати,але це все лише залишки рефлексів, не більше.

І тут моя подруга,яка мала великий досвід праці у соц.захисті,пропонує мені зовсім не реальну на той час ідею : поїхати чи збігти , чи сховатися,чи ...

Тобто щось змінити у своєму житті...

А саме  -  покинути країну...

Добре.На той момент я готова була бігти за край очі,чи то від горя,чи то від болю,чи то від самої себе.

Ольга,моя подруга - майданівка( царство їй небесне) сказала,що як що я погоджуся на її пропозицію,то буду жити в найкращому місці України - Харкові.

Погодилася. Покинула своє звичне життя,та  й поїхала геть.

Харків...Я дихала одним повітрям з людьми,який творили історію міста, історію країни, доторкнулася до життя легендарних волонтерів,військових ,небайдужих громадян.

Саме тут я відчула себе щасливою,вільною людиною,саме тут я зустріла кохання та сенс мого життя,саме тут я мріяла жити та працювати на благо любої країни,щирої та вільної України.

Воно вітало в повітрі,не знаю ,як це пояснити,але було зрозуміло,щось буде...

Ми з коханим чоловіком готувалися,тому для нас це все було очікувано.

В ранці 24 лютого ми їхали до Харкова...

Колона неймовірної довжини рухалася на зустріч,з Харкова. На Харків  смуга була вільною,ще таких як ми не знайшлося.

Чи розуміли ми та той час як воно буде? Звісно,що ні.

Чи передбачали ,що може бути окупація?

Може й так. Едине,що ми знали,що у випадку чогось,нас розстріляють першими. Так,ми це знали.Але чи готові ми були до цього? Я не знаю , навіть зараз...

Обстріли,сірени повітряної тревоги,взриви, руйнування...

Мій любий Харків... Що ті кляті орки з тобою робили...

Поранені люди всюди...

Зруйновані,поранені будівлі...

Поранені ,розтрощені автівки...

Мертві вулиці й дома...

А світлофори з вибитими глазницями  та вісячими обгризками  дроту,а зпалені автівки всюди,а уламки скла,снарядів та будівль...

Сльози від побаченого самі по собі струмками з глаз ... Але ж ти розумієш,що треба триматися,ємоції будуть потім,після  Перемоги...

Житемимо...

Чужих дітей не буває.

То був дуже холодний день.Вітер, здавалося,хотів пройти наскрізь,не хотілося взагалі виходити на вулицю. Але працювати треба,а потім  цей істошний крик . Кошеня. Де можна ховатися в таку погоду малюку? Виявилося,що у кинутому піддоні,на голому бетоні сидить шматочок хутра й з останніх сил кричить.То був крик про допомогу.Не змогла пройти повз, зрозуміло,що чужих дітей не буває ,навіть  як що то котяча дитина.Воно було таке мале і майже мерзле,тепла в тому шматочку хутра не залишилося зовсім.Не розумію, звідки воно брало сили так кричати.Гріли за  пазухою його майже півдні нашой волонтерської командой але нормально зігрілося воно аж вечером, вдома.Ну ,так ,забрала додому,що ж,  де сім там і вісім, якось впораюся.Виявилося,що це хлопчик,але дуже маленький,худенький та нещасний.  Чужих дітей не буває...

Спробувала погодувати,він взявся їсти самостійно,хоча це в нього погано виходило,бо згододнів дуже.

Декілька днів весь час плакав,не зрозуміло що не так, мабуть страждав без мами.Зараз вже трохи підріс, сьогодні перший день майже не плаче,намагається гратися ,муркоче та перший раз попісяв у лоточок.Назвала його Бам. Чому так,це вже окрема історія).

Господі,бережи наших захисників.

Господі,бережи наших захисників від куль та уламків...

Я побачила його вчора. Дитина.На вигляд років 20, може трохи більше, блідість обличчя вразила та вираз нереальної втоми.Він лежав із заплющеними очима і не зволікав ні на що.Ліва  рука перев'язана,всюди катетори- та трубочки,але видно,що не спить.Легенько торкнулася до плеча,він одразу відкрив очи.Досі не можу відійти від того моменту, я побачила очи настільки втомленої людини,що просто розгубилася...На ліжку була записка із прізвищем,чомусь без імені,мабуть був дуже важкий,що не сказав,хто зна.Я запиталася,чи знають рідні,що він в шпиталі,а він ,навіть не розумів,де саме він знаходиться.Та йому , мабуть було все одно, головне що він може просто лежати із закритими очима й відпочивати.З'ясувалося,що телефона немає,лишився десь ТАМ...

Номер телефону мами пам'ятає,це вже добре.Але було видно,що на той момент він просто хотів, щоб його не турбували,просто залишили в спокої ,дали можливість відпочити. 

Це вже потім були розмови з мамою,пошуки телефону, врешті зв'язок був налагоджений.

Але ця втомлена до неможливості дитина стоїть перед очима... Тільки він знає,що йому прийшлося пережити ,відчути та побачити...

Господі, бережи наших захисників...

Дай нам сили витримати...

Знов Весна...

Знов Весна...

В душі все стискається,коли відчуваєш початок весіннього тепла та сонячної погоди,коли в повітрі вже щось змінилося,а навколо ще ні...

Навіть коли прийшла Зима,було не так моторошно...

Зиму ми якось відчули,то були мрії про Різдво та Новий рік в грудні,то сам Новий рік,то святковий післясмак в січні.Де хто святкував день Святого Валентина...

А потім ми прокинулися 24 лютого...

Тому Весну ми якось прогавили,не помітили,не до того було.Був довготривалий лютий...

Весь час ти кудись біжиш, кудись летиш,щось тягнешь,везеш комусь допомогу,то ховаєшся від обстрілів,то думаєш,що вже набридло ховатися,пішло воно все в дупу -  прилетить ,так прилетить,бо сил нема піднятися та зробити рух...

Навколо напівзруйноване - напівпоранене місто...Спалені вщент або побити осколками автівки із заклееними скотчем  вікнами,поранені будівли з вибитим  склом,із слідами від прильотів,поранений асфальт,весь посічений осколками,люди...

Людей якось не видно було,але не вжухали сирени швидких,тому було зрозуміло,що людей поранених дуже багато.

І от серед цього апокаліпсису ,раптом око зачепиться за щось яскраве,а до тебе довго доходить,що ж це таке.А воно нереально красиве,нібі з іншого виміру,бо поряд такого не може бути... Його величність Тюльпан!) І йому паралельно на ВІЙНУ,на обстріли,на все ,що коїться навколо,прийшла пора квітнути - він  квітне!

Дивишся на нього і не розумієш, звідки він такий тут ...

А потім наши хлопчики почали нам привозити квіти.Де можна було їх знаходити в такий чай,посеред всього того,що відбувалося,залишається загадкою,але квіти у нас були завжди.

Шостий день Весни 2023...Шоста година ранку...

Сонечко вже прокинулося,а місто ще спить... Поодинокі автівки,пішоходи...

Сльози?..Ні...Немає...Є тільки ненависть та лють до тих нелюдів,яки зіпсували нам Весну...

Мій шлях.

З чого починався мій шлях до БО БФ "Сестра милосердя АТО"? Напевно він почався із зацікавленісті подіями Майдану та Революції Гідності, відчуттям гордісті за народ сусідній країни.

На той момент вдома все пішло шкареберть, відносини з дітьми та чоловіком вичерпали себе, потім додалася трагедія з загибелі молодшого сина, то вже нічого мене там не тримало.

Я вирушила до України.Чому саме в Україну,на той момент я й сама не знала .Мої друзі по соцмережам домовилися з Яриною Чаговець,яка на той момент створила БО БФ "Сестра милосердя АТО"для допомоги військовим та пораненим,щоб вона погодилася на мій приїзд.Ярина погодилася,надіслала мені офіційний лист із запрошенням,то так я Скляр Ірина Петрівна громадянка РФ,на 45 році життя опинилася в Харкові.Ярина одразу запросила мене до новоствореного ею центра реабілітації для воїнів АТО,де я й познайомилася зі своїм  майбутнім чоловіком Миколою.

Так я стала волонтером військового госпіталю та центру реабілітації від БО БФ "Сестра милосердя АТО".

Микола Куцак був першим відвідувачем центру,де проходив реабілітацію після операції на колінах,в наслідок ушкодження в зоні АТО.Дуже скоро ми зрозуміли що потрібні один одному,покохалися та 22 04 2016 одружилися .

На другий день після одруження Микола поїхав далі захищати країну.

Я чекала на нього в центрі реабілітації, проте закінчила курси патронажної медсестри та курси масажу,щоб бути більш корисною для військових,та надавати їм більш професійну допомогу.

На при кінці 2016 року Миколу звільнили за станом здоров'я,почалися довгі місяці реабілітації в центрі та за кордоном.

Моя волонтерська діяльність в центрі реабілітації продовжувалася до вересня 2019 року,та іноді чергування на волонтерському пункті у госпіталі.

19 09 2019 року наш центр  закінчив своє існування. Такого роду він був єдиним в Україні,але...

Але залишився пункт волонтерської допомоги військовим та пораненим при госпіталі,тому я продовжувала чергувати там за рахунок своїх вихідних днів на роботі.

А потім сталося 24 02 2022 року .Страшна звістка вранці, вибухи, повномасштабне вторгнення.

Для нас з Миколою не було ваганням ,що робити далі.Узяли дещо необхідне,та поїхали до шпиталю.Ярина зібрала всіх хто був на той час у місті на нараду,де ми вирішили,що дівчата залишаються в госпіталі,а хлопці йдуть захищати Харків у складі ТРО.

Чи було нам страшно? Звісно,що було...Але ж ми розуміли,як що не ми,то хто?

Ось так вже майже рік...Ми ,на чолі з нашим керівником Яриною Чаговець допомогаємо пораненим,а наші любі чоловіки боронять країну від російських загарбників .Кожний ,як може ,наближає нашу Перемогу.

Мій шлях.