На той момент вдома все пішло шкареберть, відносини з дітьми та чоловіком вичерпали себе, потім додалася трагедія з загибелі молодшого сина, то вже нічого мене там не тримало.
Я вирушила до України.Чому саме в Україну,на той момент я й сама не знала .Мої друзі по соцмережам домовилися з Яриною Чаговець,яка на той момент створила БО БФ "Сестра милосердя АТО"для допомоги військовим та пораненим,щоб вона погодилася на мій приїзд.Ярина погодилася,надіслала мені офіційний лист із запрошенням,то так я Скляр Ірина Петрівна громадянка РФ,на 45 році життя опинилася в Харкові.Ярина одразу запросила мене до новоствореного ею центра реабілітації для воїнів АТО,де я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою.
Так я стала волонтером військового госпіталю та центру реабілітації від БО БФ "Сестра милосердя АТО".
Микола Куцак був першим відвідувачем центру,де проходив реабілітацію після операції на колінах,в наслідок ушкодження в зоні АТО.Дуже скоро ми зрозуміли що потрібні один одному,покохалися та 22 04 2016 одружилися .
На другий день після одруження Микола поїхав далі захищати країну.
Я чекала на нього в центрі реабілітації, проте закінчила курси патронажної медсестри та курси масажу,щоб бути більш корисною для військових,та надавати їм більш професійну допомогу.
На при кінці 2016 року Миколу звільнили за станом здоров'я,почалися довгі місяці реабілітації в центрі та за кордоном.
Моя волонтерська діяльність в центрі реабілітації продовжувалася до вересня 2019 року,та іноді чергування на волонтерському пункті у госпіталі.
19 09 2019 року наш центр закінчив своє існування. Такого роду він був єдиним в Україні,але...
Але залишився пункт волонтерської допомоги військовим та пораненим при госпіталі,тому я продовжувала чергувати там за рахунок своїх вихідних днів на роботі.
А потім сталося 24 02 2022 року .Страшна звістка вранці, вибухи, повномасштабне вторгнення.
Для нас з Миколою не було ваганням ,що робити далі.Узяли дещо необхідне,та поїхали до шпиталю.Ярина зібрала всіх хто був на той час у місті на нараду,де ми вирішили,що дівчата залишаються в госпіталі,а хлопці йдуть захищати Харків у складі ТРО.
Чи було нам страшно? Звісно,що було...Але ж ми розуміли,як що не ми,то хто?
Ось так вже майже рік...Ми ,на чолі з нашим керівником Яриною Чаговець допомогаємо пораненим,а наші любі чоловіки боронять країну від російських загарбників .Кожний ,як може ,наближає нашу Перемогу.
