День Бабака.

Ранок почався ,вірніше сказати не почався,ні все ж таки почався ,але зовсім не так як очікувалося.

Поки моя машина була в ремонті,мені для пересування дали іншу,але вона чомусь не захотіла зі мною спілкуватися,просто відмовилася з брелка відмикатися від сигналізації. Що я тільки не робила,здерла собі весь манікюр об той брелок,плюнула ,та й поїхала громадським транспортом.

Цей брелок мені цілий день перед очима,голова не працює,бо думки "як пересуватися". Тут мені повідомляють,що можна забирати мою з ремонту.

Їдемо з ЮГ по машину,нам віддають ключ,звичайний ,чорний з брелоком. До машини ,з кнопки не відкривається,та й пишіть не так як раніше,дивно якось... Спробували ключом ,не до кінця заходить ключ,мабуть замок замерз,бо погода та ще, січень , Водохреща,був мороз та сніг,потім відлига та дождь... 

Пішли по  ВДешку,запшикали всюди,не входить ключ,та й годі... Знов кнопкою,знов пишіть якось дивно...  Та що ж за день такий,просто якій то день бабака,мало того що не моя машина не відкривається,то моя теж не відкривається...

І тут до мене повільно доходить,що це не мій ключ,а пишіть машина поряд. Бо у мене на ключах усілякі

фенечки дівчачі,а тут нічого.

 Боже,як ми сміялися! ЮГ навіть фоткав мої ключи, мабуть буде всім розповідати))). Бо каже,ну як можна було не побачити ,що інший ключ.

 А хто зна як!?))) Сама в шоці.)))

З прийдешнім Новим роком!

Зовсім скоро,вже за декілька годин піде від нас геть 2025 рік ...

Цей рік  для нас був важким,тому ,що ми втрачали...Друзів, близьких, кращих...

Також він був різнобарвним на події,на емоції, почуття. Дякую цьому року за досвід,за переживання,за те що вижили,за усвідомлення завдяки кому...

Дякую,що не втратили віру,що спроможні мати надію,що зберегли в серці любов один до одного,в в душі тепло наших взаємин.

Дякую тобі,коханий,що ти у мене є та залишаєшся поряд,що наші почуття тримаються ,а з годом тільки міцнішають та перетворюються  на щось більше та краще,не дивлячись на обставини та відстані між нами.

Бажаю у Новому році нам з тобою не втрачати,не зважати,не ... Й ще багато різних НЕ... Але нехай буде більше різних ТАК !!!

Нагадую,що я тебе дуже люблю,ти у мене найкращий,а я твоя назавжди!

З Новим роком,моє кохане серденько!

Ірландський дзвоник.

Ця ніжна зелена квітка вражає незвичайністю  та запам'ятовується назавжди.

Її одразу ж хочеться виростити на своїй клумбі.

Дуже стильна , навіть дизайнерська красуня.

На зараз користується попитом у флористів , які використовують її для формування як живих букетів так й гербаріїв.

Отже  такі рослини як молюцелла набирають популярність рок за роком. 

З історії походження  молюцелла  зовсім не новітня рослина,є споміни про неї ще у 1570 році. 

Вважається  що родом ця незвичайна красуня з Сірії, завдяки приємному пряному аромату з нотами цитрусових,там її називають молуккською мелісою.

 Я теж спочатку сплутала живці молюцелли з мелісою, спантеличив мене саме аромат листя.

 В Европі найбільше розповсюдження вона отримала на Британських островах,жителі яких є великими естетами, здавна віддавали перевагу  різним садовим дивовижним рослинам.  Англійська назва молюцелли   Ірландські дзвоники (bell of Ireland), саме так її називають й в Німеччині  (Glocken von Irland). 

Не дивлячись на свій несамовитий вигляд ,молюцелла має відношення до родини ясноткових.

Це доволі розгалужена рослина висотою  65 - 70 см.

Прямостоячі пагони щильно вкриті блідо - зеленими ,великими, до 5 см в діаметрі , "дзвониками". Саме вони надають декоративність довгим,колосоподібним суцвіттям.

Внутрі кожного "дзвоника" можна побачити  дрібненькі біленькі квіточки з двогубним віночком.У основання  приквітників "дзвоників" знаходяться невеличкі,але доволі колючі  щипи. То ж вона не тільки  гарна ,але й трохи небезпечна .

Листя округлі, невеличкі, зубчасті по краях, росположені рідко, завдяки довгим черешкам виступають за межі суцвіть.

Квітує молюцелла   з кінця червня до осені.

 Молюцелла — холодостійкий, достатньо  посухостійкий світлолюбивий однорічник. Вона виносит легку  полутінь, особливо добре як що притінок припадає на самий  спекотний  час дню.

Висаджувати молюцеллу  треба в місцях , захищених від вітру,тому що стебла рослин внутрі полі ,та швидко ломаються від вітру.

Хижак

Це був березень 2022 року...

Мені дісталася кімната старшої медичної сестри відділення,яке було в евакуації. Кімната з жильцем). Акваріум з черепахою...

Черепаха майже не реагувала на обстріли,на вий сірен,на постійний движ по коридору,але коли я приходила ночувати,вона висовувала голову з води та прискіпливо дивилася на мене. Я вирішила,що вона , мабуть,просить їсти. Що було на той момент з харчів? Та,майже нічого не було, якій то шматочок хліба, яблучко. Я їй покидала у воду шматочками та й пішла  собі на волонтерку працювати. Поранених на той час у шпиталь  везли постійно .

 Ввечері побачила,що нічого у воді немає, мабуть сподобалася їжа тварині , а черепаха знов щось вимагає,то я  зробила теж саме,покидала їй шматочками хліб та яблучко.

Наступного дня повертаюся у вечорі до кімнати,у воді так само нічого немає,черепаха так само на мене дивиться, вимагаючи чогось,   а на акваріумі висить  великий аркуш з написом ХИЖАК!

Пробудження.Н.Шкляр.

Микола відчув, як його тіло пронизує хвиля енергії, хвиля єдності та братерства. Він розуміє, що тут, на Майдані, він знайшов не тільки своє місце, але й своїх побратимів, своїх друзів, свою сім'ю. І він готовий боротися разом з ними до кінця, навіть якщо це буде коштувати йому крові.

Цей день стає для Миколи переломним. Він розуміє, що більше не може залишатися осторонь, що він повинен боротися за свої переконання, за своє майбутнє, за майбутнє своєї країни. І він готовий це робити разом з мільйонами інших людей, які вийшли на Майдан, щоб сказати своє вагоме "ні" свавіллю та беззаконню.

Мар'ян підходить до своєї сотні і пропонує всім йти на Банкову.

— Хлопці, — говорить він, — ми не можемо тут стояти склавши руки. Ми повинні показати владі, що ми не боїмося, що ми готові боротися за свої права.

— Так, Мар'яне, ти правий, — підтримують його хлопці. — Ми йдемо на Банкову!

І вони разом з іншими протестувальниками вирушають до Адміністрації президента.

Там вони зустрічають опір з боку внутрішніх військ та "Беркуту".

— Це був жах, — говорить Андрій, його голос тремтить від пережитого. — Я бачив, як вони б'ють людей без розбору, навіть лежачих, зі зв'язаними руками.

— А журналісти? — додає Мар'ян. — Вони ж виконували свою роботу, чому їх так жорстоко били?

— Це провокація, — каже Мольфар. — Влада хоче показати, що Майдан — це збіговисько радикалів, що ми всі тут агресивні та небезпечні.

— А як вони солдатів Внутрішніх військ підставили? — обурюється Степан. — Виставили їх попереду, без захисту, а самі сховалися за їхніми спинами.

— Це підло, — говорить Володимир. — Вони ж хлопці зовсім молоді, їм страшно було, а їх просто використовують як живий щит.

— А той трактор? — запитує Петро. — Хто його туди пригнав? Це ж явно була спланована акція, щоб спровокувати людей на агресію.

— Так, це все підлаштовано, — підтверджує Мар'ян. — Вони хочуть нас розколоти, посварити між собою, щоб ми втратили єдність.

— Але ми не здамося, — говорить Микола. — Ми будемо боротися до кінця, за правду, за свободу, за майбутнє нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо їм перемогти.

— А хто були ті з металевими цепами, якими били по ВВшниках, а потім зайшли за шеренги ВВшників і "Беркуту"? — запитує Марійка, її голос сповнений сумніву та роздумів.

Хлопці на мить замислюються.

— Це питання, на яке важко відповісти однозначно, — говорить Мар'ян. — Є різні версії. Одні кажуть, що це були провокатори від влади, які хотіли створити картинку агресивного Майдану. Інші кажуть, що це були звичайні люди, які не витримали свавілля влади та вирішили дати відсіч.

— Але ж вони потім сховалися за спинами ВВшників та "Беркуту", — додає Степан. — Це ж підло, як вони могли так вчинити?

— Так, це важко зрозуміти, — погоджується Мар'ян. — Але ми повинні пам'ятати, що на Майдані є різні люди, з різними поглядами та різними мотиваціями. І не всі вони діють однаково.

— Головне, що ми всі тут разом, — говорить Микола. — І ми всі боремося за одне — за краще майбутнє для нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо нікому нас розколоти.

У наметі запанувала тиша. Хлопці дивилися один на одного, їхні обличчя були сповнені рішучості та віри. Вони розуміли, що попереду ще багато випробувань, але вони були готові до них.

Цей вечір 1 грудня 2013 року став для них ще одним доказом того, що вони на правильному шляху, що вони борються за справедливість. І вони будуть боротися до перемоги.

Пробудження.Н.Шкляр.

Телефон задзвонив несподівано, розриваючи тишу, що панувала серед волонтерів. Микола витягнув телефон з кишені, і на екрані висвітилося  "Мольфар". Серце тьохнуло. Він знав, що цей дзвінок несе важливу звістку.

– Слухаю, – відповів Микола, намагаючись приховати хвилювання.

– Миколо, – почувся спокійний, але рішучий голос Мольфара. – Після обіду ми плануємо йти до Адміністрації Президента на Банкову. Усі.

Микола затамував подих. Він знав, що це означає. Це був крок, який міг змінити все.

– Зрозумів, – відповів він. – Я буду.

– Будь обережний, – додав Мольфар. – Там може бути небезпечно.

– Я знаю, – відповів Микола. – Але ми повинні йти.

Він поклав слухавку і подивився на людей, які працювали поруч. Вони не знали, що на них чекає, але кожен з них був готовий йти до кінця.

Микола відчув, як у його душі розгорається полум'я. Він знав, що це – момент істини. Вони йдуть, щоб заявити про свої права, щоб захистити свою свободу, щоб побудувати нову Україну.

Пробудження.Н.Шкляр.

Микола пробирався крізь натовп, його погляд ковзав по обличчях людей, які, незважаючи на втому, випромінювали рішучість. Він відчував, як енергія Майдану пронизує його, даруючи сили та надію.

Біля Михайлівського собору панувала особлива атмосфера. Тут, у тіні золотих куполів, вирувала тиха, але не менш важлива робота. Люди сортували медикаменти, розкладали їжу, готували гарячі напої. Все це надходило звідусіль: хтось приносив з дому, хтось купував в аптеках, хтось ділився останнім.

Микола побачив знайомі обличчя – волонтери, медики, звичайні кияни, які прийшли допомогти. Він підійшов до групи людей, які розвантажували ящики з ліками.

– Потрібна допомога? – запитав він.

– Так, – відповіла жінка з втомленим, але привітним обличчям. – Сортуємо ліки, треба розкласти по групах.

Микола одразу взявся до роботи. Він розпаковував ящики, читав назви препаратів, розкладав їх по полицях. Рухи були чіткими та швидкими, адже час – це те, чого тут завжди бракувало.

Поруч працювали інші волонтери. Хтось розкладав бинти та вату, хтось готував розчини для ін'єкцій, хтось складав списки необхідних медикаментів. Усі працювали мовчки, зосереджено, ніби виконували священний ритуал.

Микола відчував, що робить щось важливе. Тут, у стінах Михайлівського собору, народжувалася сила, яка живила Майдан. Тут, у єдності та взаємодопомозі, кувалася перемога.

Він підняв погляд на ікону Божої Матері, яка дивилася на нього з висоти. Її погляд був спокійним і лагідним, ніби вона благословляла всіх, хто тут працював і боровся.

Микола відчув, як його серце наповнюється теплом і вдячністю. Він зрозумів, що тут, на Майдані, він знайшов не просто місце боротьби, а місце, де народжується нова Україна. 

  Микола поглянув навколо, і його погляд зупинився на постатях у чорних рясах. Монахи та священики, які прийшли сюди, до Михайлівського собору, не лише на молитву, а й на допомогу. Вони були поруч з людьми, розділяючи їхню долю, підтримуючи словом і ділом.

Отець Іван, сивочолий монах з мудрим поглядом, обходив приміщення, благословляючи волонтерів, підбадьорюючи втомлених. Його слова звучали як тихий, але впевнений гімн надії, нагадуючи, що правда завжди перемагає.

Поруч з ним працював молодий священик, отець Петро, який допомагав розвантажувати ящики з продуктами. Його руки, звиклі до тримання кадила, тепер міцно стискали коробки з хлібом і консервами. Він посміхався кожному, хто проходив повз, і його усмішка була настільки щирою, що здавалося, ніби сам Господь дивиться на людей його очима.

Монахині, в білих хустках, готували гарячий чай і роздавали його змерзлим волонтерам. Їхні руки, натруджені молитвами, тепер зігрівали тіла і душі тих, хто стояв на захисті правди.

Микола спостерігав за ними, і його серце наповнювалося вдячністю. Він розумів, що тут, у цьому святому місці, Бог був поруч з людьми. Він бачив його в очах монахів і священиків, у їхніх добрих справах, у їхній незламній вірі.

Він відчув, як його власна віра зміцніла. Він зрозумів, що вони не самотні в цій боротьбі. Бог був на їхньому боці, і він завжди був на боці правди.