Моє особисте життя скачувалося під три чорти,чи може вже давно було там,але не хотілося це усвідомлювати, сенс мого життя було зруйновано,а саме життя вже не відчувалося зовсім .Такий собі потенціальний труп ще міг ходити,говорити,дещо виконувати,але це все лише залишки рефлексів, не більше.
І тут моя подруга,яка мала великий досвід праці у соц.захисті,пропонує мені зовсім не реальну на той час ідею : поїхати чи збігти , чи сховатися,чи ...
Тобто щось змінити у своєму житті...
А саме - покинути країну...
Добре.На той момент я готова була бігти за край очі,чи то від горя,чи то від болю,чи то від самої себе.
Ольга,моя подруга - майданівка( царство їй небесне) сказала,що як що я погоджуся на її пропозицію,то буду жити в найкращому місці України - Харкові.
Погодилася. Покинула своє звичне життя,та й поїхала геть.
Харків...Я дихала одним повітрям з людьми,який творили історію міста, історію країни, доторкнулася до життя легендарних волонтерів,військових ,небайдужих громадян.
Саме тут я відчула себе щасливою,вільною людиною,саме тут я зустріла кохання та сенс мого життя,саме тут я мріяла жити та працювати на благо любої країни,щирої та вільної України.
Воно вітало в повітрі,не знаю ,як це пояснити,але було зрозуміло,щось буде...
Ми з коханим чоловіком готувалися,тому для нас це все було очікувано.
В ранці 24 лютого ми їхали до Харкова...
Колона неймовірної довжини рухалася на зустріч,з Харкова. На Харків смуга була вільною,ще таких як ми не знайшлося.
Чи розуміли ми та той час як воно буде? Звісно,що ні.
Чи передбачали ,що може бути окупація?
Може й так. Едине,що ми знали,що у випадку чогось,нас розстріляють першими. Так,ми це знали.Але чи готові ми були до цього? Я не знаю , навіть зараз...
Обстріли,сірени повітряної тревоги,взриви, руйнування...
Мій любий Харків... Що ті кляті орки з тобою робили...
Поранені люди всюди...
Зруйновані,поранені будівлі...
Поранені ,розтрощені автівки...
Мертві вулиці й дома...
А світлофори з вибитими глазницями та вісячими обгризками дроту,а зпалені автівки всюди,а уламки скла,снарядів та будівль...
Сльози від побаченого самі по собі струмками з глаз ... Але ж ти розумієш,що треба триматися,ємоції будуть потім,після Перемоги...
Житемимо...
