Пробудження.

Микола натиснув кнопку пульта, і на стіні загорівся телевізор. Він спеціально повісив його так, щоб зайвий раз не дратувати Ірину та Віолету. Навіть попри напружені стосунки, він намагався не створювати зайвих проблем.

Він розумів, що їхні з Іриною взаємини давно дали тріщину, але не міг перестати піклуватися про неї і її дітей. Відчуття відповідальності сиділо в ньому глибше, ніж образи чи втома.

Зараз із ними жила лише Віолетта, молодша дочка Ірини. Веніамін, старший син, навчався в Києві й додому приїжджав рідко. Але навіть тоді Микола намагався не забувати про нього, то привезе якусь дрібницю, то передасть гроші.

Сьогодні він поспіхом зробив собі бутерброди з ковбасою, заварив чай і сів на своє крісло. Готувати щось серйозніше він не мав ні сил, ні бажання. Телевізор тихо бубонів у кутку, заповнюючи кухню звуком.

«На Майдані Незалежності тривають студентські протести», — звучав голос ведучого. Микола зупинився на півдорозі, тримаючи бутерброд у руці. Екран показував кадри з Києва: молоді люди з українськими прапорами, які вигукували гасла, роздавали листівки.

Картинка змінилася. Ведучий розповідав про вимоги студентів: скасувати рішення про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Микола відчув, як у ньому наростає знайоме почуття — гнів, змішаний із надією.

— Отак і починається, — прошепотів він, дивлячись на екран. Спогади про Помаранчеву революцію раптово спливли в його голові. Він тоді теж був серед тих, хто вірив у зміни.

Микола вимкнув телевізор, але кадри з Майдану все ще стояли перед його очима. Він уже знав, що ця ніч не принесе йому спокою. Відчуття чогось не доброго не відпускали його.

Микола приліг у своє розкладне крісло і одразу провалився в небуття. Втома накрила його, як важка ковдра, і він навіть не встиг усвідомити, як заснув.

Телефон дзвонив знову і знову, вириваючи його з важкого сну. Микола, насилу розплющивши очі, потягнувся до пристрою, що лежав на краю стола. "Хто і що може хотіти від мене о пів на шосту ранку?" - невдоволено подумав він.

На екрані висвітилося ім'я Артура, його старого товариша, з яким вони познайомилися багато років тому, коли тільки приїхав до Києва. Артур тоді допоміг знайти роботу і тимчасове житло, хоча до того вони навіть не знали один одного.

— Привіт, друже. Що сталося? Чому тобі не спиться? - Микола намагався говорити спокійно, але голос видавав його роздратування.

— Миколо, все дуже погано, - голос Артура тремтів, у ньому чулися сльози. - Студентів звіряче побив "Беркут". Там був і мій Тарас. Він зараз в Жовтневій лікарні, у травматології. Його готують до операції. У нього перелом руки і пробито череп. Я не знаю, що робити. Ти знаєш, що в мене крім нього немає нікого. Я ніколи ні про що не просив, допоможи мені.

Ці слова приголомшили Миколу. Він на декілька секунд завмер, відчуваючи, як холодна хвиля шоку накриває його.

— Я ... зможу тільки о шостій тридцять сісти на маршрутку, - нарешті видавив він. - Як тільки приїду одразу наберу, друже. Тримайся, все буде добре з Тарасом. Я в це вірю і ти вір.

— Добре. Я чекатиму, - тихо відповів Артур і відключився.

Микола схопився з крісла, поспіхом почав одягатися. Руки тремтіли, коли він увімкнув телевізор на новини. Картинка, що з'явилася на екрані, приголомшила його.

Чорна площа, освітлена миготливими вогнями. Люди в чорній формі з кийками били молодих хлопців і дівчат. Хтось намагався втекти, але його наздоганяли і безжально валили на землю. Скрізь лунали крики, плач, звуки ударів, які розривають людське тіло.

Микола вчепився руками в край стола, відчуваючи, як у грудях наростає гнів. Його серце калатало, а в голові стукало одне і те саме запитання: хто дозволив так жорстоко бити беззахисних дітей?

Його очі зупинилися на заголовку в низу екрана: "Розгін студентів на Майдані Незалежності. Перші жертви".

Микола відчув, як щось у ньому змінюється. Це була межа, за якою немає повернення назад.

На цей шум з кімнати вийшла Ірина. Вона сіпнулась від несподіваного звуку та з подивом подивилася на Миколу, який поспіхом збирався.

— Куди це ти зібрався в таку рань? Ти ж на сьому завжди йдеш на маршрутку, — її голос був наповнений запитанням і навіть певним недовір’ям.

— На Майдані побили студентів, — коротко відповів Микола, не зупиняючись у своїх діях.

Ірина знизала плечима, погляд залишався холодним.

— І що? Ти яким боком до цього? — вона зневажливо махнула рукою. — Я ж казала, що це так і закінчиться. Революціонери ці… недороблені. Краще б училися і не пхали свій ніс куди не потрібно. Так ні, вони ж герої…

Микола не витримав і повернувся до неї, його обличчя стало серйозним.

— Ти чуєш себе? Ти розумієш, що ти несеш? — його голос звучав гнівно, але стримано.

Ірина насупилася, її очі стали холодними і байдужими.

— Це їх країна, в якій їм жити, — випалив Микола, його голос був твердим і рішучим. — І їм вирішувати, куди має рухатись країна. Вони праві на сто відсотків. Нам треба чим швидше тікати від Московії. Наше місце в Європі!

Ірина знизала плечима, її вираз обличчя не змінився.

— Та ти що? А як же дружній нам російський народ? — її слова були випалені з холодною іронією.

Микола не витримав, обличчя його спотворила гнівна скрута.

— Дружній? Ага, ось уже 300 років цей «дружній» народ нас вбиває і знищує, — вигукнув він, не стримуючи емоцій.

Ірина дивилася на нього, її погляд став більш агресивним, але вона залишалася спокійною, як ніколи раніше.

— Я не маю часу і бажання з тобою сперечатися, — буркнув Микола, йдучи до дверей. Він не мав ані сил, ані терпіння до її слів, які вже давно не співпадали з його переконаннями.