Микола застиг біля дверей. Його руки, що ще секунду тому тремтіли від люті, тепер наче заніміли. Коротка, але болісна суперечка з Іриною залишила в ньому дивне відчуття порожнечі.
Він присів на стілець, перевів подих і знову глянув на годинник. Часу майже не залишалося. Щоб встигнути на першу маршрутку, потрібно було вирушати прямо зараз.
Його думки не давали спокою. «Як це сталося? Чому ми знову на цьому етапі? Чому за 300 років ми так і не змогли вирватися з цього проклятого кола?» Відповідей не було, лише гнів і безсилля, що росли всередині.
Він швидко закинув у рюкзак найнеобхідніше: воду, теплий светр, документи. Телефон ледве тримав заряд, але зарядний пристрій він, на щастя, не забув. Його руки діяли машинально, а думки були десь там, на Майдані, де били студентів.
Коли Микола вийшов надвір, його зустріла холодна тиша. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, що низько нависал над селищем. Здавалося, вони тиснули не лише на землю, а й на душу. Легкий вітер пробігав пустими вулицями, несучи із собою запах вогкості й листя, що вже встигло згнити під снігом, який танув.
Дорогою до зупинки він чув, як десь у темряві шумить лісосмуга. Гілки дерев, оголені й беззахисні, шуміли, наче кричали від болю. «От і ми такі», — подумав він, піднявши погляд на гілля, що ніби простягалося до неба, шукаючи захисту.
Сівши в маршрутку, Микола вибрав місце біля вікна. Його очі втупилися в сірий пейзаж за вікном. Замерзлі поля, порожні, мов душі тих, хто вже змирився з несправедливістю, пролітали повз. Часом у далині виднілися самотні хати, вкриті інеєм, які здавалися залишками якогось забутого світу.
Небо почало світлішати, але цей сірий ранок не приносив відчуття нового початку. Він був холодним і важким, таким самим, як тягар на серці Миколи. В голові знову спливали кадри з телевізора: крики, обличчя молодих людей, кров на бруківці. Він згадав слова Ірини, і в ньому знову закипіла лють. «Вони мають право, вони мають право вирішувати, як жити далі. Якщо не вони, то хто?»
Маршрутка підскакувала на нерівностях дороги, а Микола сидів, дивлячись у вікно, де повільно світлішало. Сірий ранок зустрічав його мовчанням і холодом. У голові все ще звучали слова Артура: «Його готують до операції. Перелом руки і пробитий череп...»
Він перевів погляд на свій рюкзак, що лежав поруч. Там було найнеобхідніше, але не більше. Решта залишилася вдома, у житті, яке тепер здавалось йому чужим.
«Що ж, якщо не я, то хто?» — подумав він, упевнений, що цей шлях уже не можна звернути.
Дорога попереду була довгою, але він знав, що ця поїздка стане для нього початком нового життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий