Пробудження.Н.Шкляр.

Микола відчув, як його тіло пронизує хвиля енергії, хвиля єдності та братерства. Він розуміє, що тут, на Майдані, він знайшов не тільки своє місце, але й своїх побратимів, своїх друзів, свою сім'ю. І він готовий боротися разом з ними до кінця, навіть якщо це буде коштувати йому крові.

Цей день стає для Миколи переломним. Він розуміє, що більше не може залишатися осторонь, що він повинен боротися за свої переконання, за своє майбутнє, за майбутнє своєї країни. І він готовий це робити разом з мільйонами інших людей, які вийшли на Майдан, щоб сказати своє вагоме "ні" свавіллю та беззаконню.

Мар'ян підходить до своєї сотні і пропонує всім йти на Банкову.

— Хлопці, — говорить він, — ми не можемо тут стояти склавши руки. Ми повинні показати владі, що ми не боїмося, що ми готові боротися за свої права.

— Так, Мар'яне, ти правий, — підтримують його хлопці. — Ми йдемо на Банкову!

І вони разом з іншими протестувальниками вирушають до Адміністрації президента.

Там вони зустрічають опір з боку внутрішніх військ та "Беркуту".

— Це був жах, — говорить Андрій, його голос тремтить від пережитого. — Я бачив, як вони б'ють людей без розбору, навіть лежачих, зі зв'язаними руками.

— А журналісти? — додає Мар'ян. — Вони ж виконували свою роботу, чому їх так жорстоко били?

— Це провокація, — каже Мольфар. — Влада хоче показати, що Майдан — це збіговисько радикалів, що ми всі тут агресивні та небезпечні.

— А як вони солдатів Внутрішніх військ підставили? — обурюється Степан. — Виставили їх попереду, без захисту, а самі сховалися за їхніми спинами.

— Це підло, — говорить Володимир. — Вони ж хлопці зовсім молоді, їм страшно було, а їх просто використовують як живий щит.

— А той трактор? — запитує Петро. — Хто його туди пригнав? Це ж явно була спланована акція, щоб спровокувати людей на агресію.

— Так, це все підлаштовано, — підтверджує Мар'ян. — Вони хочуть нас розколоти, посварити між собою, щоб ми втратили єдність.

— Але ми не здамося, — говорить Микола. — Ми будемо боротися до кінця, за правду, за свободу, за майбутнє нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо їм перемогти.

— А хто були ті з металевими цепами, якими били по ВВшниках, а потім зайшли за шеренги ВВшників і "Беркуту"? — запитує Марійка, її голос сповнений сумніву та роздумів.

Хлопці на мить замислюються.

— Це питання, на яке важко відповісти однозначно, — говорить Мар'ян. — Є різні версії. Одні кажуть, що це були провокатори від влади, які хотіли створити картинку агресивного Майдану. Інші кажуть, що це були звичайні люди, які не витримали свавілля влади та вирішили дати відсіч.

— Але ж вони потім сховалися за спинами ВВшників та "Беркуту", — додає Степан. — Це ж підло, як вони могли так вчинити?

— Так, це важко зрозуміти, — погоджується Мар'ян. — Але ми повинні пам'ятати, що на Майдані є різні люди, з різними поглядами та різними мотиваціями. І не всі вони діють однаково.

— Головне, що ми всі тут разом, — говорить Микола. — І ми всі боремося за одне — за краще майбутнє для нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо нікому нас розколоти.

У наметі запанувала тиша. Хлопці дивилися один на одного, їхні обличчя були сповнені рішучості та віри. Вони розуміли, що попереду ще багато випробувань, але вони були готові до них.

Цей вечір 1 грудня 2013 року став для них ще одним доказом того, що вони на правильному шляху, що вони борються за справедливість. І вони будуть боротися до перемоги.

Пробудження.Н.Шкляр.

Телефон задзвонив несподівано, розриваючи тишу, що панувала серед волонтерів. Микола витягнув телефон з кишені, і на екрані висвітилося  "Мольфар". Серце тьохнуло. Він знав, що цей дзвінок несе важливу звістку.

– Слухаю, – відповів Микола, намагаючись приховати хвилювання.

– Миколо, – почувся спокійний, але рішучий голос Мольфара. – Після обіду ми плануємо йти до Адміністрації Президента на Банкову. Усі.

Микола затамував подих. Він знав, що це означає. Це був крок, який міг змінити все.

– Зрозумів, – відповів він. – Я буду.

– Будь обережний, – додав Мольфар. – Там може бути небезпечно.

– Я знаю, – відповів Микола. – Але ми повинні йти.

Він поклав слухавку і подивився на людей, які працювали поруч. Вони не знали, що на них чекає, але кожен з них був готовий йти до кінця.

Микола відчув, як у його душі розгорається полум'я. Він знав, що це – момент істини. Вони йдуть, щоб заявити про свої права, щоб захистити свою свободу, щоб побудувати нову Україну.

Пробудження.Н.Шкляр.

Микола пробирався крізь натовп, його погляд ковзав по обличчях людей, які, незважаючи на втому, випромінювали рішучість. Він відчував, як енергія Майдану пронизує його, даруючи сили та надію.

Біля Михайлівського собору панувала особлива атмосфера. Тут, у тіні золотих куполів, вирувала тиха, але не менш важлива робота. Люди сортували медикаменти, розкладали їжу, готували гарячі напої. Все це надходило звідусіль: хтось приносив з дому, хтось купував в аптеках, хтось ділився останнім.

Микола побачив знайомі обличчя – волонтери, медики, звичайні кияни, які прийшли допомогти. Він підійшов до групи людей, які розвантажували ящики з ліками.

– Потрібна допомога? – запитав він.

– Так, – відповіла жінка з втомленим, але привітним обличчям. – Сортуємо ліки, треба розкласти по групах.

Микола одразу взявся до роботи. Він розпаковував ящики, читав назви препаратів, розкладав їх по полицях. Рухи були чіткими та швидкими, адже час – це те, чого тут завжди бракувало.

Поруч працювали інші волонтери. Хтось розкладав бинти та вату, хтось готував розчини для ін'єкцій, хтось складав списки необхідних медикаментів. Усі працювали мовчки, зосереджено, ніби виконували священний ритуал.

Микола відчував, що робить щось важливе. Тут, у стінах Михайлівського собору, народжувалася сила, яка живила Майдан. Тут, у єдності та взаємодопомозі, кувалася перемога.

Він підняв погляд на ікону Божої Матері, яка дивилася на нього з висоти. Її погляд був спокійним і лагідним, ніби вона благословляла всіх, хто тут працював і боровся.

Микола відчув, як його серце наповнюється теплом і вдячністю. Він зрозумів, що тут, на Майдані, він знайшов не просто місце боротьби, а місце, де народжується нова Україна. 

  Микола поглянув навколо, і його погляд зупинився на постатях у чорних рясах. Монахи та священики, які прийшли сюди, до Михайлівського собору, не лише на молитву, а й на допомогу. Вони були поруч з людьми, розділяючи їхню долю, підтримуючи словом і ділом.

Отець Іван, сивочолий монах з мудрим поглядом, обходив приміщення, благословляючи волонтерів, підбадьорюючи втомлених. Його слова звучали як тихий, але впевнений гімн надії, нагадуючи, що правда завжди перемагає.

Поруч з ним працював молодий священик, отець Петро, який допомагав розвантажувати ящики з продуктами. Його руки, звиклі до тримання кадила, тепер міцно стискали коробки з хлібом і консервами. Він посміхався кожному, хто проходив повз, і його усмішка була настільки щирою, що здавалося, ніби сам Господь дивиться на людей його очима.

Монахині, в білих хустках, готували гарячий чай і роздавали його змерзлим волонтерам. Їхні руки, натруджені молитвами, тепер зігрівали тіла і душі тих, хто стояв на захисті правди.

Микола спостерігав за ними, і його серце наповнювалося вдячністю. Він розумів, що тут, у цьому святому місці, Бог був поруч з людьми. Він бачив його в очах монахів і священиків, у їхніх добрих справах, у їхній незламній вірі.

Він відчув, як його власна віра зміцніла. Він зрозумів, що вони не самотні в цій боротьбі. Бог був на їхньому боці, і він завжди був на боці правди.

Пробудження. Н.Шкляр.

Ніч зустріла їх холодом і хаосом. Лише вийшовши з намету, вони одразу відчули, як морозний вітер пробирається під одяг, а вуха ловлять уривки криків, тупіт ніг, брязкіт металу.

На освітленій вогнями площі бігали люди. Хтось ніс ящики з ліками в бік Михайлівської церкви, хтось із лопатою в руках поспішав до барикад. Чути було, як біля Будинку профспілок знову скандують:

— Разом — сила! Разом — сила!

— Що відбувається? — кинула Марійка, підбігаючи до Володимира, який уже встиг розговоритися з одним із чергових.

— Кажуть, десь біля Хрещатика помітили "Беркут". Але поки що нічого серйозного.

— Точно нічого? — Андрій пильно вдивлявся в темряву, ніби намагаючись упіймати там загрозу.

— Поки що так. Але треба бути напоготові.

Микола ковзнув поглядом по натовпу. Люди не спали. Хтось розносив чай, хтось стояв у живих ланцюгах, підтримуючи одне одного поглядами та дотиками рук. Це був не просто протест. Це було щось більше.

Він вдихнув глибоко, відчуваючи гіркуватий запах диму. Поруч Мар’ян потер руки, намагаючись зігрітися.

— Ти мав рацію, — раптом сказав він. Як

— Про що?

— Це тільки початок.

Микола кивнув.

— І тому ми маємо як стояти до кінця.

Ніч ще тривала. Але всередині кожного вже світився світанок.

Пробудження.Н.Шкляр.

У наметі запанувала тиша. Лише вітер за брезентом монотонно нагадував про холод і тривогу ночі. Кожен переварював щойно ухвалені рішення.

— Тоді справа вирішена, — повторив Мольфар. — Завтра зранку почнемо перевіряти нових людей. А зараз спробуйте трохи відпочити.

— Відпочити, кажеш? — усміхнувся Андрій, кутаючись у ковдру. — Хіба що на пару годин.

— Уже щось, — буркнув Мар’ян, присуваючи ближче до себе термос із чаєм.

Микола мовчки спостерігав за побратимами. Його не покидало відчуття, що скоро доведеться робити вибір — і не тільки йому. Він згадав події дня: натиск силовиків, удари кийків, як витягав з-під ніг «Беркута» хлопця, що впав, як тримався за руки з незнайомцями, аби не дати прорвати лаву. Йому було страшно. Але ще більше було страшно від того, що може прийти момент, коли вони не зможуть втримати Майдан.

— Миколо, що скажеш? — раптом запитав Володимир.

— Про що?

— Про все це, — він обвів рукою намет, хлопців, людей ззовні, яких не було видно, але які зараз так само не спали, мерзли, чергували біля бочок із вогнем.

Микола задумався.

— Думаю, що це тільки початок.

— Початок чого? — перепитав Степан.

— Того, що нам доведеться пройти… Далеко не всі тут розуміють, у що це може вилитися.

— А ти розумієш? — втрутився Мольфар.

Микола не відповів одразу. Випустив білу пару з рота, наче разом із нею виходила частина думок.

— Я боюся, що ми ще не до кінця усвідомлюємо, як далеко це зайде.

У наметі знову запала тиша.

— Ну, раз так, то нам треба бути готовими до всього, — серйозно мовив Мольфар.

— І навчитися тримати удар, — додав Мар’ян.

— Не тільки фізично, — уточнив Володимир. — Але й морально.

— І не зрадити одне одного, — підсумував Микола.

За брезентом щось голосно гримнуло. Хлопці напружилися.

— Спокійно, — кинув Мольфар, вихоплюючи з-під лавки дерев’яну палицю.

Микола, Степан і Андрій теж інстинктивно підвелися. Хтось біг, голосно кричав, чути було глухі удари.

— "Беркут"? — прошепотіла Марійка, ближче присуваючись до Мар’яна.

— Дізнаємося зараз, — сказав Володимир і, не чекаючи дозволу, перший вислизнув із намету.

Микола кинув погляд на хлопців. Усі вже були напоготові.

— Хай там що, ми не відступаємо, — сказав він.

І вони пішли назустріч ночі, яка ховалася за тінями Майдану.