Микола пробирався крізь натовп, його погляд ковзав по обличчях людей, які, незважаючи на втому, випромінювали рішучість. Він відчував, як енергія Майдану пронизує його, даруючи сили та надію.
Біля Михайлівського собору панувала особлива атмосфера. Тут, у тіні золотих куполів, вирувала тиха, але не менш важлива робота. Люди сортували медикаменти, розкладали їжу, готували гарячі напої. Все це надходило звідусіль: хтось приносив з дому, хтось купував в аптеках, хтось ділився останнім.
Микола побачив знайомі обличчя – волонтери, медики, звичайні кияни, які прийшли допомогти. Він підійшов до групи людей, які розвантажували ящики з ліками.
– Потрібна допомога? – запитав він.
– Так, – відповіла жінка з втомленим, але привітним обличчям. – Сортуємо ліки, треба розкласти по групах.
Микола одразу взявся до роботи. Він розпаковував ящики, читав назви препаратів, розкладав їх по полицях. Рухи були чіткими та швидкими, адже час – це те, чого тут завжди бракувало.
Поруч працювали інші волонтери. Хтось розкладав бинти та вату, хтось готував розчини для ін'єкцій, хтось складав списки необхідних медикаментів. Усі працювали мовчки, зосереджено, ніби виконували священний ритуал.
Микола відчував, що робить щось важливе. Тут, у стінах Михайлівського собору, народжувалася сила, яка живила Майдан. Тут, у єдності та взаємодопомозі, кувалася перемога.
Він підняв погляд на ікону Божої Матері, яка дивилася на нього з висоти. Її погляд був спокійним і лагідним, ніби вона благословляла всіх, хто тут працював і боровся.
Микола відчув, як його серце наповнюється теплом і вдячністю. Він зрозумів, що тут, на Майдані, він знайшов не просто місце боротьби, а місце, де народжується нова Україна.
Микола поглянув навколо, і його погляд зупинився на постатях у чорних рясах. Монахи та священики, які прийшли сюди, до Михайлівського собору, не лише на молитву, а й на допомогу. Вони були поруч з людьми, розділяючи їхню долю, підтримуючи словом і ділом.
Отець Іван, сивочолий монах з мудрим поглядом, обходив приміщення, благословляючи волонтерів, підбадьорюючи втомлених. Його слова звучали як тихий, але впевнений гімн надії, нагадуючи, що правда завжди перемагає.
Поруч з ним працював молодий священик, отець Петро, який допомагав розвантажувати ящики з продуктами. Його руки, звиклі до тримання кадила, тепер міцно стискали коробки з хлібом і консервами. Він посміхався кожному, хто проходив повз, і його усмішка була настільки щирою, що здавалося, ніби сам Господь дивиться на людей його очима.
Монахині, в білих хустках, готували гарячий чай і роздавали його змерзлим волонтерам. Їхні руки, натруджені молитвами, тепер зігрівали тіла і душі тих, хто стояв на захисті правди.
Микола спостерігав за ними, і його серце наповнювалося вдячністю. Він розумів, що тут, у цьому святому місці, Бог був поруч з людьми. Він бачив його в очах монахів і священиків, у їхніх добрих справах, у їхній незламній вірі.
Він відчув, як його власна віра зміцніла. Він зрозумів, що вони не самотні в цій боротьбі. Бог був на їхньому боці, і він завжди був на боці правди.
Комментариев нет:
Отправить комментарий