Ніч зустріла їх холодом і хаосом. Лише вийшовши з намету, вони одразу відчули, як морозний вітер пробирається під одяг, а вуха ловлять уривки криків, тупіт ніг, брязкіт металу.
На освітленій вогнями площі бігали люди. Хтось ніс ящики з ліками в бік Михайлівської церкви, хтось із лопатою в руках поспішав до барикад. Чути було, як біля Будинку профспілок знову скандують:
— Разом — сила! Разом — сила!
— Що відбувається? — кинула Марійка, підбігаючи до Володимира, який уже встиг розговоритися з одним із чергових.
— Кажуть, десь біля Хрещатика помітили "Беркут". Але поки що нічого серйозного.
— Точно нічого? — Андрій пильно вдивлявся в темряву, ніби намагаючись упіймати там загрозу.
— Поки що так. Але треба бути напоготові.
Микола ковзнув поглядом по натовпу. Люди не спали. Хтось розносив чай, хтось стояв у живих ланцюгах, підтримуючи одне одного поглядами та дотиками рук. Це був не просто протест. Це було щось більше.
Він вдихнув глибоко, відчуваючи гіркуватий запах диму. Поруч Мар’ян потер руки, намагаючись зігрітися.
— Ти мав рацію, — раптом сказав він. Як
— Про що?
— Це тільки початок.
Микола кивнув.
— І тому ми маємо як стояти до кінця.
Ніч ще тривала. Але всередині кожного вже світився світанок.
Комментариев нет:
Отправить комментарий