Напередодні.

Життя  бентежне.

Щомиті спливає  наш час на цьому світі. Ніхто ніколи не дізнається ,коли приходить його час покинути цей світ та приєднатися до Царства небесного...

Дивлюся записи відео чогося життя,та розумію, як добре,що у мене не залишилося зафільмованих спогадів того  життя, минулого. 

Отже відлік мого життя почався із 2016 року,саме коли я прибула до України.

Так,я прибулець...

Попередне життя майже стерлося  зі спогадів,зокрема великих та суттєвих подій.

Але,я прибулець,саме з тих ,що "понаїхали".

Я дуже добре пам'ятаю,якою я "понаїхала".

І дуже дякую Країні ,яка дала мені не тільки прихисток,але й саме те,ким  я стала за ці роки.

 Я дуже вдячна  тим справжнім, щирим людям,які приймали участь в моєї долі, які допомогли мені стати такою,якою я є на зараз .

Так, я не отримала громадянство,може й ніколи його не отримаю,але я отримала родину,яку втратила на "батьківщини",я отримала розуміння та підтримку від людей,які стали мені близькими,я зустріла кохання настільки справжне,що  й досі не втямила свого щастя ).

Єдине ,що мене руйнує,це спогади,хоча й не зовсім спогади,а саме те ,що приходить у ві сні.

А у ві сні ,я кожного разу втрачаю свою дитину. Різними способами,при різних обставинах,навіть вік у дитини кожного разу різний,але кожної ночі у ві сні я втрачаю дитину...

Я прокидаюся виснаженою,стурбованою, знесиленою.

Але...

Але тре підіймати свою "міцність" та йти "творити" добро.

Я не жаліюся...

Це просто хвилина слабкості.

А ще я старію...

Це дуже відчувається зараз.

Але,що робити .

Треба жити далі,намагатися бути корисною,тримати себе  в тонусі та не розвалюватися на запчастини.

Тому ,як каже мій добрий друг, житимемо!

Пробудження.Нікіта Шкляр.

Микола відчуває, як його тіло пронизує хвиля енергії, хвиля єдності та братерства. Він розуміє, що тут, на Майдані, він знайшов не тільки своє місце, але й своїх побратимів, своїх друзів, свою сім'ю. І він готовий боротися разом з ними до кінця, навіть якщо це буде коштувати йому крові.

Цей день стає для Миколи переломним. Він розуміє, що більше не може залишатися осторонь, що він повинен боротися за свої переконання, за своє майбутнє, за майбутнє своєї країни. І він готовий це робити разом з мільйонами інших людей, які вийшли на Майдан, щоб сказати своє вагоме "ні" свавіллю та беззаконню.

Мар'ян підходить до своєї сотні і пропонує всім йти на Банкову.

— Хлопці, — говорить він, — ми не можемо тут стояти склавши руки. Ми повинні показати владі, що ми не боїмося, що ми готові боротися за свої права.

— Так, Мар'яне, ти правий, — підтримують його хлопці. — Ми йдемо на Банкову!

І вони разом з іншими протестувальниками вирушають до Адміністрації президента.

Там вони зустрічають опір з боку внутрішніх військ та "Беркуту".

— Це був жах, — говорить Андрій, його голос тремтить від пережитого. — Я бачив, як вони б'ють людей без розбору, навіть лежачих, зі зв'язаними руками.

— А журналісти? — додає Мар'ян. — Вони ж виконували свою роботу, чому їх так жорстоко били?

— Це провокація, — каже Мольфар. — Влада хоче показати, що Майдан — це збіговисько радикалів, що ми всі тут агресивні та небезпечні.

— А як вони солдатів Внутрішніх військ підставили? — обурюється Степан. — Виставили їх попереду, без захисту, а самі сховалися за їхніми спинами.

— Це підло, — говорить Володимир. — Вони ж хлопці зовсім молоді, їм страшно було, а їх просто використовують як живий щит.

— А той трактор? — запитує Петро. — Хто його туди пригнав? Це ж явно була спланована акція, щоб спровокувати людей на агресію.

— Так, це все підлаштовано, — підтверджує Мар'ян. — Вони хочуть нас розколоти, посварити між собою, щоб ми втратили єдність.

— Але ми не здамося, — говорить Микола. — Ми будемо боротися до кінця, за правду, за свободу, за майбутнє нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо їм перемогти.

— А хто були ті з металевими цепами, якими били по ВВшниках, а потім зайшли за шеренги ВВшників і "Беркуту"? — запитує Марійка, її голос сповнений сумніву та роздумів.

Хлопці на мить замислюються.

— Це питання, на яке важко відповісти однозначно, — говорить Мар'ян. — Є різні версії. Одні кажуть, що це були провокатори від влади, які хотіли створити картинку агресивного Майдану. Інші кажуть, що це були звичайні люди, які не витримали свавілля влади та вирішили дати відсіч.

— Але ж вони потім сховалися за спинами ВВшників та "Беркуту", — додає Степан. — Це ж підло, як вони могли так вчинити?

— Так, це важко зрозуміти, — погоджується Мар'ян. — Але ми повинні пам'ятати, що на Майдані є різні люди, з різними поглядами та різними мотиваціями. І не всі вони діють однаково.

— Головне, що ми всі тут разом, — говорить Микола. — І ми всі боремося за одне — за краще майбутнє для нашої країни.

— Так, — підтримують його хлопці. — Ми не дозволимо нікому нас розколоти.

У наметі запанувала тиша. Хлопці дивилися один на одного, їхні обличчя були сповнені рішучості та віри. Вони розуміли, що попереду ще багато випробувань, але вони були готові до них.

Цей вечір 1 грудня 2013 року став для них ще одним доказом того, що вони на правильному шляху, що вони борються за справедливість. І вони будуть боротися до перемоги.

Пробудження.Нікіта Шкляр.

Микола ступив на холодну бруківку, яка віддавала морозом навіть через підошви. Майдан Незалежності виглядав зовсім інакше, ніж у його спогадах. Барикади, зведені з усього, що потрапляло під руку: дерев'яні щити з вивісками магазинів, старі автомобільні шини, мішки з піском, навіть залишки меблів, - все це було сплетено в єдину, неприступну конструкцію, що тягнулася вздовж вулиці. Дим від діжок, у яких горів вогонь, та ряди людей, які здавалися одночасно стомленими й рішучими. Напруга в повітрі була майже відчутною.

Він зупинився на краю площі, намагаючись зорієнтуватися. Усі навколо виглядали зайнятими. Хтось тягнув мішки з піском до барикад, вибудовуючи їх навколо площі, ніби фортецю. На передньому плані кілька чоловіків разом із жінками ставили новий намет, натягуючи мотузки і вбиваючи кілочки в мерзлу землю. Біля діжки з вогнем стояв чоловік у військовій куртці, грів руки і тихо говорив щось сусідам.

— Сильніше затягуй мотузку! — крикнув один із хлопців, махаючи рукою.

— Я затягую, але земля, як камінь! — відповіла дівчина в зеленій куртці, натягуючи мотузку ще сильніше.

Микола на хвилину затримався, спостерігаючи, як навколо кожен знає свою справу. Усі рухалися, як добре злагоджений механізм. Він помітив барикаду, що складалася з дерев’яних піддонів, шин і металевих листів, які закривали прохід до вулиці. На барикадах майоріли українські прапори, а також прапори різних країн, що підтримували Майдан. Люди пов'язували на руки жовті та сині стрічки, а на наметах можна було побачити різні гасла та заклики.

— Ви новенький? — пролунав голос за спиною.

Микола обернувся і побачив молоду дівчину в яскравому шарфі, який виділявся на фоні її темного пальта. Вона тримала в руках термос і паперові стаканчики.

— Так, — кивнув він. — Я приїхав тільки но.

— Чай будете? — запитала вона, простягаючи йому стаканчик.

— Дякую, — відповів він, беручи теплий напій і помічаючи, як її руки тремтять.

— Я Олена, — представилася вона. — Медик. У нас тут є пункт, якщо раптом що.

— Микола, — сказав він, намагаючись зосередитися, але його увага була прикута до того, як швидко бігають її очі, ніби вона постійно шукає небезпеку.

— Ви до когось конкретно? — запитала вона.

— Ні, я просто хочу допомогти. Шукаю, чим можу бути корисним.

Олена кивнула, зрозумівши.

— Тут багато різних груп, багато потреб. Можете допомогти на кухні, можете плести сітки для маскування, можете чергувати на барикадах. А можете просто підтримати людей, поговорити з ними.

Її слова змусили Миколу задуматися. Він відчув, як чай в руках починає остигати, але тепло її голосу додало йому рішучості.

— Дякую. Може, ще зустрінемось, — сказав він, розвертаючись і крокуючи вглиб Майдану.

Микола йшов, оглядаючись на людей, які жили тут, на площі. Молоді студенти, літні чоловіки, жінки середнього віку — всі були частиною чогось більшого. Дехто роздавав гарячий чай і бутерброди, інші носили дрова чи будували укріплення. Поруч хтось прив'язував прапор до довгої жердини, який розвивався під холодним вітром. У повітрі стояв запах диму від багать, а також запах гарячої їжі та кави. Все це створювало особливу атмосферу єдності та тепла. На обличчях людей можна було побачити різні емоції: страх, гнів, біль, але водночас і надію, віру та любов до своєї країни.

Він відчув, як ця енергія пронизує його, наповнює невідомим досі відчуттям причетності. Він більше не був стороннім спостерігачем, він був частиною цього руху, частиною цієї боротьби. І він знайде своє місце тут, він обов'язково знайде.

Пробудження.Нікіта Шкляр.

Вийшовши з відділу кадрів, Микола важко зітхнув. Усередині було порожньо і тихо. Звільнившись, він ніби скинув із себе важкий тягар, але водночас відчув непевність. "Що ж далі?" - подумав він. І відповідь прийшла сама собою: "До Тараса". Він попрямував до виходу з будівлі, а звідти - просто до метро. Думки про хлопця не полишали його. Він згадував їхні спільні посиденьки, розмови про майбутнє. "Як же він там?" - Микола прискорив крок, ніби це могло допомогти Тарасові.

Ось і метро. Микола зайшов у вагон і сів біля вікна. Потяг рушив, і він подумки звернувся до свого друга: "Я скоро буду, тримайся".

Микола ступив на холодну бруківку, яка віддавала морозом навіть через підошви. Майдан Незалежності виглядав зовсім інакше, ніж у його спогадах. Барикади, дим від діжок, у яких горів вогонь, і ряди людей, які здавалися одночасно стомленими й рішучими. Напруга в повітрі була майже відчутною.

Він зупинився на краю площі, намагаючись зорієнтуватися. Усі навколо виглядали зайнятими. Хтось тягнув мішки з піском до барикад, вибудовуючи їх навколо площі, ніби фортецю. На передньому плані кілька чоловіків разом із жінками ставили новий намет, натягуючи мотузки і вбиваючи кілочки в мерзлу землю. Біля діжки з вогнем стояв чоловік у військовій куртці, грів руки і тихо говорив щось сусідам.

— Сильніше затягуй мотузку! — крикнув один із хлопців, махаючи рукою.

— Я затягую, але земля, як камінь! — відповіла дівчина в зеленій куртці, натягуючи мотузку ще сильніше.

Микола на хвилину затримався, спостерігаючи, як навколо кожен знає свою справу. Усі рухалися, як добре злагоджений механізм. Він помітив барикаду, що складалася з дерев’яних піддонів, шин і металевих листів, які закривали прохід до вулиці.

— Ви новенький? — пролунав голос за спиною.

Микола обернувся і побачив молоду дівчину в яскравому шарфі, який виділявся на фоні її темного пальта. Вона тримала в руках термос і паперові стаканчики.

— Так, — кивнув він. — Я приїхав тільки що.

— Чай будете? — запитала вона, простягаючи йому стаканчик.

— Дякую, — відповів він, беручи теплий напій і помічаючи, як її руки тремтять.

— Я Олена, — представилася вона. — Медик. У нас тут є пункт, якщо раптом що.

— Микола, — сказав він, намагаючись зосередитися, але його увага була прикута до того, як швидко бігають її очі, ніби вона постійно шукає небезпеку.

— Вас направили в якийсь сектор? — запитала вона.

— Ні, я просто хотів подивитися, що тут відбувається, — відповів Микола.

— Тоді вам краще піти до координаторів, вони там, біля сцени, — Олена махнула рукою в напрямку, де виднівся великий намет із написом "Штаб". — Там вам розкажуть, що можна робити і де потрібна допомога.

— Дякую. Може, ще зустрінемось, — сказав він, розвертаючись і крокуючи в бік вказаного нею напрямку.

Микола йшов, оглядаючись на людей, які жили тут, на площі. Молоді студенти, літні чоловіки, жінки середнього віку — всі були частиною чогось більшого. Дехто роздавав гарячий чай і бутерброди, інші носили дрова чи будували укріплення. Поруч хтось прив’язував прапор до довгої жердини, який розвивався під холодним вітром.

Він відчув, як ця енергія пронизує його, наповнює невідомим досі відчуттям причетності.

Пробудження. Нікіта Шкляр.

Микола постукав у двері кабінету начальника відділу приймання товару.

— Заходьте, — почувся голос Віталія Олеговича.

Микола відчинив двері та увійшов. Віталій Олегович сидів за своїм столом, завалений паперами, але, побачивши Миколу, відклав ручку.

— Щось трапилось, Миколо? — запитав він.

— Так, Віталію Олеговичу, я хотів би подати заяву про звільнення, — відповів Микола, простягаючи заяву.

— Звільнення? — здивовано підняв брови начальник. — І куди ж ти зібрався?

— На Майдан, — коротко відповів Микола.

Віталій Олегович зітхнув. Він вже давно здогадувався про політичні погляди Миколи та його симпатії до протестувальників.

— Ти розумієш, що це серйозний крок? — запитав він. — Ти можеш втратити роботу, а зараз це не найкращий час для таких рішень.

— Розумію, — відповів Микола. — Але я не можу інакше. Це мій обов'язок.

— Що ж, це твій вибір, — сказав Віталій Олегович, беручи заяву. — Я підпишу її, але сподіваюся, що ти ще повернешся.

— Дякую, Віталію Олеговичу, — відповів Микола. — Я теж на це сподіваюся.

Він попрощався з начальником та вийшов з кабінету. Його серце було сповнене рішучості та водночас трохи стиснуте від суму. Він знав, що зробив правильний вибір, але також розумів, що попереду на нього чекають важкі часи.

Микола швидко йшов коридором відділу кадрів, стискаючи заяву в руці. Його серце билося швидше, ніж зазвичай, але він відчував не страх, а хвилювання перед чимось новим і важливим. Біля кавового автомата він побачив Геннадія. Той стояв, розвалившись, у своєму дорогому костюмі,  попиваючи каву з порцелянової чашки.

— О, дивись-но, хто тут. Революціонер наш! Знову йдеш рятувати Україну? — насмішкувато кинув Геннадій, піднявши брову.

Микола зупинився, хоча йти далі не хотілося. "Знову ці сварки", — подумав він, але вирішив не піддаватися на провокацію.

— Так, Гена, йду. А ти все ще рятуєш свій "руський мір"? — відповів він спокійно, хоча всередині вже закипало роздратування.

— У росіян порядок, — відрізав Геннадій, зробивши ковток кави. — А тут що? Хаос. Подивись на цих ваших студентів — швендяють Майданом, кричать. Що вони взагалі знають про життя? Тільки й вміють, що кричати "Геть!". А ви всі думаєте, що вас там чекає Європа.

— І дочекаємось, — твердо заявив Микола, стискаючи кулаки. — А ти як сидів у цьому болоті, так і сидітимеш. Бо для тебе головне — щоб хтось інший вирішив за тебе, щоб була стабільність, навіть якщо вона смердить застоєм.

Геннадій аж почервонів від злості. Він поставив чашку на автомат з кавою і зробив крок вперед, наближаючись до Миколи майже впритул.

— Я тебе попереджаю, не треба лізти туди, куди не просять, — прошипів він, його очі звузилися. — Думаєш, щось зміниться? Тільки собі нашкодиш. Звільнять тебе з роботи, і тоді подивимось, як ти заспіваєш.

— Може, й звільнять. Але це буде мій вибір і моя боротьба, — відповів Микола, дивлячись Геннадію прямо у вічі. — А не твоя стабільність, куплена ціною власної гідності.

Геннадій скривився в злобній посмішці.

— Ну-ну, подивимось, як ти заспіваєш, коли залишишся без роботи. Тебе вже й тут дивакуватим вважають, — кинув він, розвертаючись, і пішов геть.

— Обов'язково подивишся, Гена, — промовив Микола йому вслід. — Сподіваюся, тоді ти зрозумієш, що був неправий.

Він відчув, як напруга поволі спадає. Думки знову повернулися до Майдану, до людей, які там стояли, до їхньої спільної мети. "Я роблю правильну справу", — подумав Микола і рішуче попрямував до відділу кадрів.

Пробудження.

Гучномовець у вагоні метро привів Миколу до тями. "Станція Хрещатик", - оголосив жіночий голос, і ці слова, як електричний струм, пробігли по тілу Миколи, повертаючи його до дійсності. Він різко підвівся з сидіння, ніби щойно прокинувся від глибокого сну.

Хрещатик... Це місце завжди асоціювалося у нього з енергією, рухом, життям. Але сьогодні тут панувала якась інша атмосфера - напружена, тривожна. Вийшовши з метро, Микола відчув це одразу. Зазвичай галаслива і людна площа зараз здавалася якоюсь скутою, наче завмерла в очікуванні чогось неминучого.

Він бачив невеликі групи людей, які обговорювали щось між собою, їхні обличчя були серйозними та занепокоєними. Він чув уривки фраз: "Майдан", "студенти", "Беркут". Серце Миколи стиснулося від тривоги. Він згадав кадри з телевізора - палаючі шини, розлючені обличчя, кров на бруківці.

Він пройшов повз Бесарабський ринок, де зазвичай вирувало життя, а сьогодні було на диво тихо. Навіть торговці, здавалося, забули про свої звичайні клопоти і з тривогою дивилися в бік Майдану.

Микола йшов вулицею, його кроки були швидкими та впевненими. Він знав, куди йде, і ніщо не могло його зупинити. Думки про Тараса, про Артура, про всіх постраждалих на Майдані не давали йому спокою.

Ось і Жовтнева лікарня. Микола зупинився біля входу, глибоко вдихнув і відчинив двері. Він зайшов у будівлю і опинився у великому холі. Тут було багато людей: лікарі, медсестри, пацієнти, відвідувачі. Всі вони жили своїм звичайним життям, але Микола відчував, що щось змінилося. Щось важливе і страшне сталося.

Він підійшов до реєстратури і запитав, де знаходиться травматологічне відділення. Йому пояснили, як пройти, і він пішов далі.

Коридори лікарні були довгими та темними. Микола йшов по них, як у лабіринті. Він відчував себе маленьким і беззахисним перед обличчям того, що сталося.

Нарешті він дійшов до потрібного відділення. Тут було тихо і порожньо. Лише з операційної долинали тихі звуки медичних інструментів.

Микола побачив Артура, який сидів на стільці біля операційної. Його обличчя було бліде і змучене.

— Що з Тарасом? — запитав Микола.

— Йому роблять операцію, — відповів Артур. — Трепанація черепа.

Микола кивнув головою. Він розумів, що зараз найголовніше — це чекати.

— Як ти? — запитав він.

— Я в порядку, — відповів Артур. — Головне, щоб з Тарасом все було гаразд.

Микола сів поруч з ним. Вони довго мовчали, кожен думав про своє.

— Лікарі сказали, що грошей за операцію не візьмуть, — сказав Артур. — Але дали список ліків, які потрібні будуть після операції.

— У мене є трохи грошей на картці, — сказав він. — Вистачить на ліки.

Микола відчув, як його серце стискається від болю та співчуття до Артура і Тараса. Він розумів, що зараз найголовніше - це забезпечити хлопця всім необхідним для одужання.

Він взяв список ліків, який дав йому Артур, і вийшов з лікарні. На вулиці вже було досить людно, але Микола не звертав уваги на метушню навколо. Він був зосереджений на своїй місії - знайти всі необхідні ліки для Тараса.

Першим ділом він зайшов до найближчої аптеки. Протягнувши список, він попросив фармацевта допомогти йому з пошуком. Проте, на жаль, в цій аптеці не було всіх потрібних препаратів. Деякі з них були відсутні, а деякі коштували надто дорого.

Микола не здавався. Він вирішив обійти всі аптеки в районі, щоб знайти все необхідне. Він ходив від однієї аптеки до іншої, порівнюючи ціни та наявність ліків. Час минав швидко, але Микола не відчував втоми. Він думав лише про Тараса, про його біль та страждання.

В одній з аптек йому нарешті вдалося знайти майже всі потрібні ліки. Залишалося лише кілька препаратів, які були відсутні. Фармацевт порадив йому звернутися до спеціалізованої аптеки, де, можливо, вдасться знайти решту ліків.

Повертаючись з останньої аптеки, де він придбав практично всі ліки, Микола відчув несподіване полегшення. Він зробив усе, що міг, аби допомогти Тарасові. Проте, важкий тягар тривоги не полишав його серця. Він думав про те, що відбувається в країні, про події на Майдані, про те, що багато людей страждає від цього протистояння.

Він зайшов до невеликої аптеки, що знаходилася неподалік лікарні. Тут він знайшов рідкісний препарат, який не вдалося придбати в інших місцях. Протягнувши рецепт, Микола почув від фармацевта:

— На жаль, цей препарат коштує досить дорого.

Микола розумів, що ціна зараз не має значення, але все ж запитав:

— Скільки?

— Дві тисячі гривень, — відповів фармацевт.

Микола дістав гаманець, але в цей момент до них підійшла жінка, яка, судячи з усього, була власницею аптеки.

— Що тут у вас, Галю? — запитала вона.

Фармацевт пояснив ситуацію. Жінка уважно подивилася на Миколу, а потім на рецепт.

— Це для хлопчика, який постраждав на Майдані? — запитала вона.

Микола кивнув.

— Тоді я відмовляюся брати гроші за ці ліки, — сказала жінка. — Це мій внесок у нашу спільну перемогу.

Микола був вражений. Він не знав, що й казати.

— Дякую вам, — ледь вимовив він.

— Нема за що, — відповіла жінка. — Ми всі зараз повинні допомагати один одному.

Микола взяв ліки і вийшов з аптеки. Він відчув, що його серце наповнюється теплом і надією. Він зрозумів, що не всі люди байдужі до того, що відбувається в країні. Є ті, хто готовий допомогти, підтримати, поділитися останнім. І саме ці люди дають йому сили йти далі.

Нарешті, зібравши все зі списку, він повернувся до лікарні і передав Артуру пакети.

— Як ти це зробив? — запитав Артур, майже ошелешено.

— Просто робив, що міг, — відповів Микола, дивлячись на нього. — Але тепер я маю ще одну справу.

Пробудження.

Микола натиснув кнопку пульта, і на стіні загорівся телевізор. Він спеціально повісив його так, щоб зайвий раз не дратувати Ірину та Віолету. Навіть попри напружені стосунки, він намагався не створювати зайвих проблем.

Він розумів, що їхні з Іриною взаємини давно дали тріщину, але не міг перестати піклуватися про неї і її дітей. Відчуття відповідальності сиділо в ньому глибше, ніж образи чи втома.

Зараз із ними жила лише Віолетта, молодша дочка Ірини. Веніамін, старший син, навчався в Києві й додому приїжджав рідко. Але навіть тоді Микола намагався не забувати про нього, то привезе якусь дрібницю, то передасть гроші.

Сьогодні він поспіхом зробив собі бутерброди з ковбасою, заварив чай і сів на своє крісло. Готувати щось серйозніше він не мав ні сил, ні бажання. Телевізор тихо бубонів у кутку, заповнюючи кухню звуком.

«На Майдані Незалежності тривають студентські протести», — звучав голос ведучого. Микола зупинився на півдорозі, тримаючи бутерброд у руці. Екран показував кадри з Києва: молоді люди з українськими прапорами, які вигукували гасла, роздавали листівки.

Картинка змінилася. Ведучий розповідав про вимоги студентів: скасувати рішення про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Микола відчув, як у ньому наростає знайоме почуття — гнів, змішаний із надією.

— Отак і починається, — прошепотів він, дивлячись на екран. Спогади про Помаранчеву революцію раптово спливли в його голові. Він тоді теж був серед тих, хто вірив у зміни.

Микола вимкнув телевізор, але кадри з Майдану все ще стояли перед його очима. Він уже знав, що ця ніч не принесе йому спокою. Відчуття чогось не доброго не відпускали його.

Микола приліг у своє розкладне крісло і одразу провалився в небуття. Втома накрила його, як важка ковдра, і він навіть не встиг усвідомити, як заснув.

Телефон дзвонив знову і знову, вириваючи його з важкого сну. Микола, насилу розплющивши очі, потягнувся до пристрою, що лежав на краю стола. "Хто і що може хотіти від мене о пів на шосту ранку?" - невдоволено подумав він.

На екрані висвітилося ім'я Артура, його старого товариша, з яким вони познайомилися багато років тому, коли тільки приїхав до Києва. Артур тоді допоміг знайти роботу і тимчасове житло, хоча до того вони навіть не знали один одного.

— Привіт, друже. Що сталося? Чому тобі не спиться? - Микола намагався говорити спокійно, але голос видавав його роздратування.

— Миколо, все дуже погано, - голос Артура тремтів, у ньому чулися сльози. - Студентів звіряче побив "Беркут". Там був і мій Тарас. Він зараз в Жовтневій лікарні, у травматології. Його готують до операції. У нього перелом руки і пробито череп. Я не знаю, що робити. Ти знаєш, що в мене крім нього немає нікого. Я ніколи ні про що не просив, допоможи мені.

Ці слова приголомшили Миколу. Він на декілька секунд завмер, відчуваючи, як холодна хвиля шоку накриває його.

— Я ... зможу тільки о шостій тридцять сісти на маршрутку, - нарешті видавив він. - Як тільки приїду одразу наберу, друже. Тримайся, все буде добре з Тарасом. Я в це вірю і ти вір.

— Добре. Я чекатиму, - тихо відповів Артур і відключився.

Микола схопився з крісла, поспіхом почав одягатися. Руки тремтіли, коли він увімкнув телевізор на новини. Картинка, що з'явилася на екрані, приголомшила його.

Чорна площа, освітлена миготливими вогнями. Люди в чорній формі з кийками били молодих хлопців і дівчат. Хтось намагався втекти, але його наздоганяли і безжально валили на землю. Скрізь лунали крики, плач, звуки ударів, які розривають людське тіло.

Микола вчепився руками в край стола, відчуваючи, як у грудях наростає гнів. Його серце калатало, а в голові стукало одне і те саме запитання: хто дозволив так жорстоко бити беззахисних дітей?

Його очі зупинилися на заголовку в низу екрана: "Розгін студентів на Майдані Незалежності. Перші жертви".

Микола відчув, як щось у ньому змінюється. Це була межа, за якою немає повернення назад.

На цей шум з кімнати вийшла Ірина. Вона сіпнулась від несподіваного звуку та з подивом подивилася на Миколу, який поспіхом збирався.

— Куди це ти зібрався в таку рань? Ти ж на сьому завжди йдеш на маршрутку, — її голос був наповнений запитанням і навіть певним недовір’ям.

— На Майдані побили студентів, — коротко відповів Микола, не зупиняючись у своїх діях.

Ірина знизала плечима, погляд залишався холодним.

— І що? Ти яким боком до цього? — вона зневажливо махнула рукою. — Я ж казала, що це так і закінчиться. Революціонери ці… недороблені. Краще б училися і не пхали свій ніс куди не потрібно. Так ні, вони ж герої…

Микола не витримав і повернувся до неї, його обличчя стало серйозним.

— Ти чуєш себе? Ти розумієш, що ти несеш? — його голос звучав гнівно, але стримано.

Ірина насупилася, її очі стали холодними і байдужими.

— Це їх країна, в якій їм жити, — випалив Микола, його голос був твердим і рішучим. — І їм вирішувати, куди має рухатись країна. Вони праві на сто відсотків. Нам треба чим швидше тікати від Московії. Наше місце в Європі!

Ірина знизала плечима, її вираз обличчя не змінився.

— Та ти що? А як же дружній нам російський народ? — її слова були випалені з холодною іронією.

Микола не витримав, обличчя його спотворила гнівна скрута.

— Дружній? Ага, ось уже 300 років цей «дружній» народ нас вбиває і знищує, — вигукнув він, не стримуючи емоцій.

Ірина дивилася на нього, її погляд став більш агресивним, але вона залишалася спокійною, як ніколи раніше.

— Я не маю часу і бажання з тобою сперечатися, — буркнув Микола, йдучи до дверей. Він не мав ані сил, ані терпіння до її слів, які вже давно не співпадали з його переконаннями.