Гучномовець у вагоні метро привів Миколу до тями. "Станція Хрещатик", - оголосив жіночий голос, і ці слова, як електричний струм, пробігли по тілу Миколи, повертаючи його до дійсності. Він різко підвівся з сидіння, ніби щойно прокинувся від глибокого сну.
Хрещатик... Це місце завжди асоціювалося у нього з енергією, рухом, життям. Але сьогодні тут панувала якась інша атмосфера - напружена, тривожна. Вийшовши з метро, Микола відчув це одразу. Зазвичай галаслива і людна площа зараз здавалася якоюсь скутою, наче завмерла в очікуванні чогось неминучого.
Він бачив невеликі групи людей, які обговорювали щось між собою, їхні обличчя були серйозними та занепокоєними. Він чув уривки фраз: "Майдан", "студенти", "Беркут". Серце Миколи стиснулося від тривоги. Він згадав кадри з телевізора - палаючі шини, розлючені обличчя, кров на бруківці.
Він пройшов повз Бесарабський ринок, де зазвичай вирувало життя, а сьогодні було на диво тихо. Навіть торговці, здавалося, забули про свої звичайні клопоти і з тривогою дивилися в бік Майдану.
Микола йшов вулицею, його кроки були швидкими та впевненими. Він знав, куди йде, і ніщо не могло його зупинити. Думки про Тараса, про Артура, про всіх постраждалих на Майдані не давали йому спокою.
Ось і Жовтнева лікарня. Микола зупинився біля входу, глибоко вдихнув і відчинив двері. Він зайшов у будівлю і опинився у великому холі. Тут було багато людей: лікарі, медсестри, пацієнти, відвідувачі. Всі вони жили своїм звичайним життям, але Микола відчував, що щось змінилося. Щось важливе і страшне сталося.
Він підійшов до реєстратури і запитав, де знаходиться травматологічне відділення. Йому пояснили, як пройти, і він пішов далі.
Коридори лікарні були довгими та темними. Микола йшов по них, як у лабіринті. Він відчував себе маленьким і беззахисним перед обличчям того, що сталося.
Нарешті він дійшов до потрібного відділення. Тут було тихо і порожньо. Лише з операційної долинали тихі звуки медичних інструментів.
Микола побачив Артура, який сидів на стільці біля операційної. Його обличчя було бліде і змучене.
— Що з Тарасом? — запитав Микола.
— Йому роблять операцію, — відповів Артур. — Трепанація черепа.
Микола кивнув головою. Він розумів, що зараз найголовніше — це чекати.
— Як ти? — запитав він.
— Я в порядку, — відповів Артур. — Головне, щоб з Тарасом все було гаразд.
Микола сів поруч з ним. Вони довго мовчали, кожен думав про своє.
— Лікарі сказали, що грошей за операцію не візьмуть, — сказав Артур. — Але дали список ліків, які потрібні будуть після операції.
— У мене є трохи грошей на картці, — сказав він. — Вистачить на ліки.
Микола відчув, як його серце стискається від болю та співчуття до Артура і Тараса. Він розумів, що зараз найголовніше - це забезпечити хлопця всім необхідним для одужання.
Він взяв список ліків, який дав йому Артур, і вийшов з лікарні. На вулиці вже було досить людно, але Микола не звертав уваги на метушню навколо. Він був зосереджений на своїй місії - знайти всі необхідні ліки для Тараса.
Першим ділом він зайшов до найближчої аптеки. Протягнувши список, він попросив фармацевта допомогти йому з пошуком. Проте, на жаль, в цій аптеці не було всіх потрібних препаратів. Деякі з них були відсутні, а деякі коштували надто дорого.
Микола не здавався. Він вирішив обійти всі аптеки в районі, щоб знайти все необхідне. Він ходив від однієї аптеки до іншої, порівнюючи ціни та наявність ліків. Час минав швидко, але Микола не відчував втоми. Він думав лише про Тараса, про його біль та страждання.
В одній з аптек йому нарешті вдалося знайти майже всі потрібні ліки. Залишалося лише кілька препаратів, які були відсутні. Фармацевт порадив йому звернутися до спеціалізованої аптеки, де, можливо, вдасться знайти решту ліків.
Повертаючись з останньої аптеки, де він придбав практично всі ліки, Микола відчув несподіване полегшення. Він зробив усе, що міг, аби допомогти Тарасові. Проте, важкий тягар тривоги не полишав його серця. Він думав про те, що відбувається в країні, про події на Майдані, про те, що багато людей страждає від цього протистояння.
Він зайшов до невеликої аптеки, що знаходилася неподалік лікарні. Тут він знайшов рідкісний препарат, який не вдалося придбати в інших місцях. Протягнувши рецепт, Микола почув від фармацевта:
— На жаль, цей препарат коштує досить дорого.
Микола розумів, що ціна зараз не має значення, але все ж запитав:
— Скільки?
— Дві тисячі гривень, — відповів фармацевт.
Микола дістав гаманець, але в цей момент до них підійшла жінка, яка, судячи з усього, була власницею аптеки.
— Що тут у вас, Галю? — запитала вона.
Фармацевт пояснив ситуацію. Жінка уважно подивилася на Миколу, а потім на рецепт.
— Це для хлопчика, який постраждав на Майдані? — запитала вона.
Микола кивнув.
— Тоді я відмовляюся брати гроші за ці ліки, — сказала жінка. — Це мій внесок у нашу спільну перемогу.
Микола був вражений. Він не знав, що й казати.
— Дякую вам, — ледь вимовив він.
— Нема за що, — відповіла жінка. — Ми всі зараз повинні допомагати один одному.
Микола взяв ліки і вийшов з аптеки. Він відчув, що його серце наповнюється теплом і надією. Він зрозумів, що не всі люди байдужі до того, що відбувається в країні. Є ті, хто готовий допомогти, підтримати, поділитися останнім. І саме ці люди дають йому сили йти далі.
Нарешті, зібравши все зі списку, він повернувся до лікарні і передав Артуру пакети.
— Як ти це зробив? — запитав Артур, майже ошелешено.
— Просто робив, що міг, — відповів Микола, дивлячись на нього. — Але тепер я маю ще одну справу.
