Translate

вторник, 4 февраля 2025 г.

Пробудження.

Гучномовець у вагоні метро привів Миколу до тями. "Станція Хрещатик", - оголосив жіночий голос, і ці слова, як електричний струм, пробігли по тілу Миколи, повертаючи його до дійсності. Він різко підвівся з сидіння, ніби щойно прокинувся від глибокого сну.
Хрещатик... Це місце завжди асоціювалося у нього з енергією, рухом, життям. Але сьогодні тут панувала якась інша атмосфера - напружена, тривожна. Вийшовши з метро, Микола відчув це одразу. Зазвичай галаслива і людна площа зараз здавалася якоюсь скутою, наче завмерла в очікуванні чогось неминучого.
Він бачив невеликі групи людей, які обговорювали щось між собою, їхні обличчя були серйозними та занепокоєними. Він чув уривки фраз: "Майдан", "студенти", "Беркут". Серце Миколи стиснулося від тривоги. Він згадав кадри з телевізора - палаючі шини, розлючені обличчя, кров на бруківці.
Він пройшов повз Бесарабський ринок, де зазвичай вирувало життя, а сьогодні було на диво тихо. Навіть торговці, здавалося, забули про свої звичайні клопоти і з тривогою дивилися в бік Майдану.
Микола йшов вулицею, його кроки були швидкими та впевненими. Він знав, куди йде, і ніщо не могло його зупинити. Думки про Тараса, про Артура, про всіх постраждалих на Майдані не давали йому спокою.
Ось і Жовтнева лікарня. Микола зупинився біля входу, глибоко вдихнув і відчинив двері. Він зайшов у будівлю і опинився у великому холі. Тут було багато людей: лікарі, медсестри, пацієнти, відвідувачі. Всі вони жили своїм звичайним життям, але Микола відчував, що щось змінилося. Щось важливе і страшне сталося.
Він підійшов до реєстратури і запитав, де знаходиться травматологічне відділення. Йому пояснили, як пройти, і він пішов далі.
Коридори лікарні були довгими та темними. Микола йшов по них, як у лабіринті. Він відчував себе маленьким і беззахисним перед обличчям того, що сталося.
Нарешті він дійшов до потрібного відділення. Тут було тихо і порожньо. Лише з операційної долинали тихі звуки медичних інструментів.
Микола побачив Артура, який сидів на стільці біля операційної. Його обличчя було бліде і змучене.
— Що з Тарасом? — запитав Микола.
— Йому роблять операцію, — відповів Артур. — Трепанація черепа.
Микола кивнув головою. Він розумів, що зараз найголовніше — це чекати.
— Як ти? — запитав він.
— Я в порядку, — відповів Артур. — Головне, щоб з Тарасом все було гаразд.
Микола сів поруч з ним. Вони довго мовчали, кожен думав про своє.
— Лікарі сказали, що грошей за операцію не візьмуть, — сказав Артур. — Але дали список ліків, які потрібні будуть після операції.
— У мене є трохи грошей на картці, — сказав він. — Вистачить на ліки.
Микола відчув, як його серце стискається від болю та співчуття до Артура і Тараса. Він розумів, що зараз найголовніше - це забезпечити хлопця всім необхідним для одужання.
Він взяв список ліків, який дав йому Артур, і вийшов з лікарні. На вулиці вже було досить людно, але Микола не звертав уваги на метушню навколо. Він був зосереджений на своїй місії - знайти всі необхідні ліки для Тараса.
Першим ділом він зайшов до найближчої аптеки. Протягнувши список, він попросив фармацевта допомогти йому з пошуком. Проте, на жаль, в цій аптеці не було всіх потрібних препаратів. Деякі з них були відсутні, а деякі коштували надто дорого.
Микола не здавався. Він вирішив обійти всі аптеки в районі, щоб знайти все необхідне. Він ходив від однієї аптеки до іншої, порівнюючи ціни та наявність ліків. Час минав швидко, але Микола не відчував втоми. Він думав лише про Тараса, про його біль та страждання.
В одній з аптек йому нарешті вдалося знайти майже всі потрібні ліки. Залишалося лише кілька препаратів, які були відсутні. Фармацевт порадив йому звернутися до спеціалізованої аптеки, де, можливо, вдасться знайти решту ліків.
Повертаючись з останньої аптеки, де він придбав практично всі ліки, Микола відчув несподіване полегшення. Він зробив усе, що міг, аби допомогти Тарасові. Проте, важкий тягар тривоги не полишав його серця. Він думав про те, що відбувається в країні, про події на Майдані, про те, що багато людей страждає від цього протистояння.
Він зайшов до невеликої аптеки, що знаходилася неподалік лікарні. Тут він знайшов рідкісний препарат, який не вдалося придбати в інших місцях. Протягнувши рецепт, Микола почув від фармацевта:
— На жаль, цей препарат коштує досить дорого.
Микола розумів, що ціна зараз не має значення, але все ж запитав:
— Скільки?
— Дві тисячі гривень, — відповів фармацевт.
Микола дістав гаманець, але в цей момент до них підійшла жінка, яка, судячи з усього, була власницею аптеки.
— Що тут у вас, Галю? — запитала вона.
Фармацевт пояснив ситуацію. Жінка уважно подивилася на Миколу, а потім на рецепт.
— Це для хлопчика, який постраждав на Майдані? — запитала вона.
Микола кивнув.
— Тоді я відмовляюся брати гроші за ці ліки, — сказала жінка. — Це мій внесок у нашу спільну перемогу.
Микола був вражений. Він не знав, що й казати.
— Дякую вам, — ледь вимовив він.
— Нема за що, — відповіла жінка. — Ми всі зараз повинні допомагати один одному.
Микола взяв ліки і вийшов з аптеки. Він відчув, що його серце наповнюється теплом і надією. Він зрозумів, що не всі люди байдужі до того, що відбувається в країні. Є ті, хто готовий допомогти, підтримати, поділитися останнім. І саме ці люди дають йому сили йти далі.
Нарешті, зібравши все зі списку, він повернувся до лікарні і передав Артуру пакети.
— Як ти це зробив? — запитав Артур, майже ошелешено.
— Просто робив, що міг, — відповів Микола, дивлячись на нього. — Але тепер я маю ще одну справу.

Пробудження.

Микола натиснув кнопку пульта, і на стіні загорівся телевізор. Він спеціально повісив його так, щоб зайвий раз не дратувати Ірину та Віолету. Навіть попри напружені стосунки, він намагався не створювати зайвих проблем.
Він розумів, що їхні з Іриною взаємини давно дали тріщину, але не міг перестати піклуватися про неї і її дітей. Відчуття відповідальності сиділо в ньому глибше, ніж образи чи втома.
Зараз із ними жила лише Віолетта, молодша дочка Ірини. Веніамін, старший син, навчався в Києві й додому приїжджав рідко. Але навіть тоді Микола намагався не забувати про нього, то привезе якусь дрібницю, то передасть гроші.
Сьогодні він поспіхом зробив собі бутерброди з ковбасою, заварив чай і сів на своє крісло. Готувати щось серйозніше він не мав ні сил, ні бажання. Телевізор тихо бубонів у кутку, заповнюючи кухню звуком.
«На Майдані Незалежності тривають студентські протести», — звучав голос ведучого. Микола зупинився на півдорозі, тримаючи бутерброд у руці. Екран показував кадри з Києва: молоді люди з українськими прапорами, які вигукували гасла, роздавали листівки.
Картинка змінилася. Ведучий розповідав про вимоги студентів: скасувати рішення про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Микола відчув, як у ньому наростає знайоме почуття — гнів, змішаний із надією.
— Отак і починається, — прошепотів він, дивлячись на екран. Спогади про Помаранчеву революцію раптово спливли в його голові. Він тоді теж був серед тих, хто вірив у зміни.
Микола вимкнув телевізор, але кадри з Майдану все ще стояли перед його очима. Він уже знав, що ця ніч не принесе йому спокою. Відчуття чогось не доброго не відпускали його.
Микола приліг у своє розкладне крісло і одразу провалився в небуття. Втома накрила його, як важка ковдра, і він навіть не встиг усвідомити, як заснув.
Телефон дзвонив знову і знову, вириваючи його з важкого сну. Микола, насилу розплющивши очі, потягнувся до пристрою, що лежав на краю стола. "Хто і що може хотіти від мене о пів на шосту ранку?" - невдоволено подумав він.
На екрані висвітилося ім'я Артура, його старого товариша, з яким вони познайомилися багато років тому, коли тільки приїхав до Києва. Артур тоді допоміг знайти роботу і тимчасове житло, хоча до того вони навіть не знали один одного.
— Привіт, друже. Що сталося? Чому тобі не спиться? - Микола намагався говорити спокійно, але голос видавав його роздратування.
— Миколо, все дуже погано, - голос Артура тремтів, у ньому чулися сльози. - Студентів звіряче побив "Беркут". Там був і мій Тарас. Він зараз в Жовтневій лікарні, у травматології. Його готують до операції. У нього перелом руки і пробито череп. Я не знаю, що робити. Ти знаєш, що в мене крім нього немає нікого. Я ніколи ні про що не просив, допоможи мені.
Ці слова приголомшили Миколу. Він на декілька секунд завмер, відчуваючи, як холодна хвиля шоку накриває його.
— Я ... зможу тільки о шостій тридцять сісти на маршрутку, - нарешті видавив він. - Як тільки приїду одразу наберу, друже. Тримайся, все буде добре з Тарасом. Я в це вірю і ти вір.
— Добре. Я чекатиму, - тихо відповів Артур і відключився.
Микола схопився з крісла, поспіхом почав одягатися. Руки тремтіли, коли він увімкнув телевізор на новини. Картинка, що з'явилася на екрані, приголомшила його.
Чорна площа, освітлена миготливими вогнями. Люди в чорній формі з кийками били молодих хлопців і дівчат. Хтось намагався втекти, але його наздоганяли і безжально валили на землю. Скрізь лунали крики, плач, звуки ударів, які розривають людське тіло.
Микола вчепився руками в край стола, відчуваючи, як у грудях наростає гнів. Його серце калатало, а в голові стукало одне і те саме запитання: хто дозволив так жорстоко бити беззахисних дітей?
Його очі зупинилися на заголовку в низу екрана: "Розгін студентів на Майдані Незалежності. Перші жертви".
Микола відчув, як щось у ньому змінюється. Це була межа, за якою немає повернення назад.
На цей шум з кімнати вийшла Ірина. Вона сіпнулась від несподіваного звуку та з подивом подивилася на Миколу, який поспіхом збирався.
— Куди це ти зібрався в таку рань? Ти ж на сьому завжди йдеш на маршрутку, — її голос був наповнений запитанням і навіть певним недовір’ям.
— На Майдані побили студентів, — коротко відповів Микола, не зупиняючись у своїх діях.
Ірина знизала плечима, погляд залишався холодним.
— І що? Ти яким боком до цього? — вона зневажливо махнула рукою. — Я ж казала, що це так і закінчиться. Революціонери ці… недороблені. Краще б училися і не пхали свій ніс куди не потрібно. Так ні, вони ж герої…
Микола не витримав і повернувся до неї, його обличчя стало серйозним.
— Ти чуєш себе? Ти розумієш, що ти несеш? — його голос звучав гнівно, але стримано.
Ірина насупилася, її очі стали холодними і байдужими.
— Це їх країна, в якій їм жити, — випалив Микола, його голос був твердим і рішучим. — І їм вирішувати, куди має рухатись країна. Вони праві на сто відсотків. Нам треба чим швидше тікати від Московії. Наше місце в Європі!
Ірина знизала плечима, її вираз обличчя не змінився.
— Та ти що? А як же дружній нам російський народ? — її слова були випалені з холодною іронією.
Микола не витримав, обличчя його спотворила гнівна скрута.
— Дружній? Ага, ось уже 300 років цей «дружній» народ нас вбиває і знищує, — вигукнув він, не стримуючи емоцій.
Ірина дивилася на нього, її погляд став більш агресивним, але вона залишалася спокійною, як ніколи раніше.
— Я не маю часу і бажання з тобою сперечатися, — буркнув Микола, йдучи до дверей. Він не мав ані сил, ані терпіння до її слів, які вже давно не співпадали з його переконаннями.

понедельник, 3 февраля 2025 г.

Пробудження.

Ось доопрацьований варіант сцени з урахуванням усіх деталей:

Микола зачинив за собою двері, струсив з плеча куртку й поставив пакет із продуктами на кухонний стіл. У холодильнику завжди мало бути щось свіже, принаймні поки тут жили Віолета й Вініамін. Він не міг дозволити, щоб діти лягали спати голодними, навіть якщо між ним і Іриною вже давно нічого не залишилося, окрім спільного побуту.

На порозі з’явилася Ірина—струнка, невисока, жвава, з чорним волоссям, яке сьогодні було зібране у недбалий пучок. Вона тримала в руках телефон і виглядала роздратованою.

— Знову продукти привіз? — кинула вона замість привітання.

— А що тут дивного? — Микола розклав покупки: хліб, сир, овочі, дитячі йогурти.

Ірина гмикнула й схрестила руки на грудях.

— Якби ти так само думав про гроші, як про їжу, може, жили б інакше.

— А що, по-твоєму, важливіше?

— Гроші, Миколо! Гроші і ще раз гроші! Їжа є, але за що я куплю новий телефон Віолеті?

Микола підняв голову:

— Вона що, знову розбила?

— Так. Істерика була така, що Вініамін у кімнату втік.

Микола потер обличчя, зітхнув:

— Я куплю їй новий. Але нехай навчиться берегти речі.

— Та навчиться вона! Просто діти мають жити нормально, а не рахувати копійки.

Микола глянув на Ірину з іронічною посмішкою:

— Копійки? Ти взагалі чуєш себе? Більшість у селі може тільки мріяти про таку зарплату, як у нас. Віолета одягається краще, ніж більшість дівчат у школі. А скільки дітей тут взагалі не мають ні Соні Плейстейшен, ні комп’ютера одночасно?

Ірина скривилася:

— Ти думаєш, цього достатньо?

— А чого ще треба? — голос Миколи звучав спокійно, але всередині наростало напруження.

— Впевненості у завтрашньому дні! Щоб не жити від зарплати до зарплати!

— А хіба ми так живемо?

Ірина не відповіла. Вона схрестила руки, ніби захищаючись від його слів.

За вікном, як завжди, голосно співав п’яний Степан, а з боку хати Марії Степанівни здіймався дим. Однакові вечори, однакові суперечки, однакове порожнє життя.

Але сьогодні щось змінилося. Ірина цього ще не знала, але він уже зробив вибір.

— Я скоро піду, — тихо сказав він.

Ірина стиснула губи, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Тільки зиркнула на нього оцінюючим поглядом, а потім розвернулася і вийшла.

Микола залишився на кухні. Він знав: ця ніч буде довгою. А ранок принесе ще більше змін.

Розділ 1. Пробудження.

Розділ перший. "Пробудження"

Микола повертався додому, відчуваючи важкість у кожному кроці. Дім, який мав би бути місцем спокою, давно таким не був. Уже п’ять років він спав на розкладному кріслі в кутку кухні. Стосунки з Іриною зайшли в глухий кут: розмови рідшали, а коли й були — перетворювалися на мовчазну війну. Але розірвати цей зв’язок він не наважувався. Чи то через почуття провини, чи через звичку — він не знав.

Біля хвіртки його окликали.

— Миколо Петровичу! Добрий вечір!

Валя, сусідка з будинку навпроти, швидко крокувала в темряві. Спортивна сумка через плече, підтягнута фігура в строгому костюмі — важко було повірити, що їй за сорок.

— Добрий, Валю. Як справи в райвідділі? Чула, що в Києві коїться?

Вона махнула рукою:

— А то ж… Сьогодні тільки про це й говорили. Студенти ці… знову на Майдан вийшли. І чого їм вдома не сидиться? Навчалися б краще.

Микола відчув, як щось стиснулося в грудях.

— Не кажи так. Вони ж за наше майбутнє виступають. За європейський вибір.

— Та яке там майбутнє… — Валя гірко посміхнулася. — Я вже двадцять років чую про це майбутнє. І що? Мій Олексій до Києва втік, бо тут перспектив немає. Приїжджає тільки гроші брати. А в районі як було все через знайомства та хабарі, так і залишилося.

— Але ж саме тому молодь і виходить! Щоб змінити це все.

Валя похитала головою.

— Ви ще вірите в казки, Миколо Петровичу? Скільки тих майданів було? І що змінилося? Он, подивіться навколо…

Вона махнула рукою в бік будинку Степана, звідки долинав п'яний спів:

— Цей як пив, так і питиме.

Потім показала на дим, що здіймався над хатою Марії Степанівни:

— А ця як палала багаття в хаті, так і палитиме. Нічого не зміниться, Миколо. Ми застрягли тут, як муха в павутинні.

Микола подивився їй прямо в очі.

— А знаєш, Валю, що найстрашніше? Не те, що Степан п'є чи Марія Степанівна з глузду з'їхала. Найстрашніше — це коли нормальні люди перестають вірити в зміни. Коли змиряються.

Валя раптом стала серйозною:

— І що ви пропонуєте? На Майдан їхати?

— А може й так. Бо як не ми, то хто?

Вона довго мовчала, дивлячись на тьмяне світло вікон.

— Ви це серйозно зараз? Кинути все і поїхати? А робота? А дім?

— А яка різниця — дім чи робота, якщо життя проходить повз? Якщо ми тільки й робимо, що скаржимося на все, але боїмося щось змінити?

З темряви знову долинув голос Степана, який затягнув якусь російську попсу. Валя здригнулася.

— Знаєте що, — сказала вона після паузи, — може, ви й праві. Але я надто довго будувала свою маленьку стабільність, щоб ризикувати нею. Навіть якщо ця стабільність — така ж ілюзія, як тепло від того багаття в хаті Марії Степанівни.

Микола зітхнув:

— Кожен має право на свій вибір, Валю. Але іноді… іноді настає момент, коли не вибирати — це теж вибір. І не завжди найкращий.

— Може й так, — тихо відповіла вона. — Але легше від цього не стає… Добраніч, Миколо Петровичу. І… бережіть себе, якщо що.

Він дивився їй услід, розуміючи, що цей діалог — як маленька модель усієї країни. Одні вірять і готові діяти, інші бояться втратити навіть ту хитку стабільність, що мають.

І кожен по-своєму правий.

І кожен по-своєму самотній у своїй правді.

суббота, 18 января 2025 г.

Рубікон 2 .Продовження. Нікіта Шкляр.

Микола застиг біля дверей. Його руки, що ще секунду тому тремтіли від люті, тепер наче заніміли. Коротка, але болісна суперечка з Іриною залишила в ньому дивне відчуття порожнечі.
  Він присів на стілець, перевів подих і знову глянув на годинник. Часу майже не залишалося. Щоб встигнути на першу маршрутку, потрібно було вирушати прямо зараз.
  Його думки не давали спокою. «Як це сталося? Чому ми знову на цьому етапі? Чому за 300 років ми так і не змогли вирватися з цього проклятого кола?» Відповідей не було, лише гнів і безсилля, що росли всередині.
   Він швидко закинув у рюкзак найнеобхідніше: воду, теплий светр, документи. Телефон ледве тримав заряд, але зарядний пристрій він, на щастя, не забув. Його руки діяли машинально, а думки були десь там, на Майдані, де били студентів.
  Коли Микола вийшов надвір, його зустріла холодна тиша. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, що низько нависал над селищем. Здавалося, вони тиснули не лише на землю, а й на душу. Легкий вітер пробігав пустими вулицями, несучи із собою запах вогкості й листя, що вже встигло згнити під снігом, який танув.
  Дорогою до зупинки він чув, як десь у темряві шумить лісосмуга. Гілки дерев, оголені й беззахисні, шуміли, наче кричали від болю. «От і ми такі», — подумав він, піднявши погляд на гілля, що ніби простягалося до неба, шукаючи захисту.     
  Сівши в маршрутку, Микола вибрав місце біля вікна. Його очі втупилися в сірий пейзаж за вікном. Замерзлі поля, порожні, мов душі тих, хто вже змирився з несправедливістю, пролітали повз. Часом у далині виднілися самотні хати, вкриті інеєм, які здавалися залишками якогось забутого світу.
  Небо почало світлішати, але цей сірий ранок не приносив відчуття нового початку. Він був холодним і важким, таким самим, як тягар на серці Миколи.    В голові знову спливали кадри з телевізора: крики, обличчя молодих людей, кров на бруківці. Він згадав слова Ірини, і в ньому знову закипіла лють. «Вони мають право, вони мають право вирішувати, як жити далі. Якщо не вони, то хто?»
Маршрутка підскакувала на нерівностях дороги, а Микола сидів, дивлячись у вікно, де повільно світлішало. Сірий ранок зустрічав його мовчанням і холодом. У голові все ще звучали слова Артура: «Його готують до операції. Перелом руки і пробитий череп...»
   Він перевів погляд на свій рюкзак, що лежав поруч. Там було найнеобхідніше, але не більше. Решта залишилася вдома, у житті, яке тепер здавалось йому чужим.
  «Що ж, якщо не я, то хто?» — подумав він, упевнений, що цей шлях уже не можна звернути.
   Дорога попереду була довгою, але він знав, що ця поїздка стане для нього початком нового життя.

Рубікон 2.Нікіта Шкляр.

   Цього вечора Микола повернувся до свого будинку, який за останні п'ятнадцять років став для нього радше притулком, ніж домом. Він був стомлений — і фізично, і морально. Його робота у відділі приймання продукції в торговому центрі «Метро» виснажувала до межі. Цілий день під постійним тиском: вантажі, документи, претензії від начальства.
   Дім, який мав би бути місцем спокою, давно перестав таким бути. Уже п’ять років він спав на розкладному кріслі в кутку кухні. Стосунки з цивільною дружиною, Іриною, зайшли в глухий кут. Вони розмовляли все рідше, і кожна розмова перетворювалася на мовчазну битву. Але розірвати цей зв’язок Микола не наважувався. Чи то через почуття провини, чи через звичку — він не знав.
  Кухня зустріла його тьмяним світлом старої лампи і запахом вчорашньої їжі. Він кинув сумку біля стільця, сів на своє розкладне крісло і втупився в порожню стіну. Десь у кімнаті тихо працював телевізор, але Микола не слухав. У нього не було сил ні на розмови, ні на суперечки.
  Микола натиснув кнопку пульта, і на стіні загорівся телевізор. Він спеціально повісив його так, щоб зайвий раз не дратувати Ірину та її дітей. Навіть попри напружені стосунки, він намагався не створювати зайвих проблем.
   Як завжди, повертаючись із роботи, Микола привіз пакет із продуктами, які відразу поклав до холодильника. Це стало його неписаним обов’язком. Він розумів, що їхні з Іриною взаємини давно дали тріщину, але не міг перестати піклуватися про неї і її дітей. Відчуття відповідальності сиділо в ньому глибше, ніж образи чи втома.
   Зараз із ними жила лише Віолетта, молодша дочка Ірини. Веніамін, старший син, навчався в Києві й додому приїжджав рідко. Але навіть тоді Микола намагався не забувати про нього, то привезе якусь дрібницю, то передасть гроші.
   Сьогодні він поспіхом зробив собі бутерброди з ковбасою, заварив чай і сів на своє крісло. Готувати щось серйозніше він не мав ні сил, ні бажання. Телевізор тихо бубонів у кутку, заповнюючи кухню звуком.
  «На Майдані Незалежності тривають студентські протести», — звучав голос ведучого. Микола зупинився на півдорозі, тримаючи бутерброд у руці. Екран показував кадри з Києва: молоді люди з українськими прапорами, які вигукували гасла, роздавали листівки.
Картинка змінилася. Ведучий розповідав про вимоги студентів: скасувати рішення про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Микола відчув, як у ньому наростає знайоме почуття — гнів, змішаний із надією.
  — Отак і починається, — прошепотів він, дивлячись на екран. Спогади про Помаранчеву революцію раптово спливли в його голові. Він тоді теж був серед тих, хто вірив у зміни.
   Микола вимкнув телевізор, але кадри з Майдану все ще стояли перед його очима. Він уже знав, що ця ніч не принесе йому спокою. Відчуття чогось не доброго не відпускали його.
   Микола приліг у своє розкладне крісло і одразу провалився в небуття. Втома накрила його, як важка ковдра , і він навіть не встиг усвідомити , як заснув .
  Телефон дзвонив знову і знову, вириваючи його з важкого сну. Микола, насилу  розплющивши очі, потягнувся до пристрою, що лежав на краю стола. "Хто і що може хотіти від мене о четвертій годині ранку?" - невдоволено подумав він.
На екрані екрану висвітилося ім'я Артура, його старого товариша, з яким вони познайомилися багато років тому,
коли тільки приїхав до Києва. Артур тоді
допоміг знайти роботу і тимчасове житло, хоча до того вони навіть не знали один одного.
Привіт, друже. Що сталося ? Чому тобі не спиться ? - Микола намагався говорити спокійно, але голос видавав його роздратування.
Микола, все дуже погано, - голос Артура тремтів у ньому чулися сльози. - Студентів звіряче побив"Беркут". Там був і мій Тарас. Він зараз в Жовтневій лікарні, у травматології. Його готують до операції. У нього перелом руки і пробито череп. Я не знаю, що робити. Ти знаєш , що в мене крім нього немає нікого. Я ніколи ні про  що не просив, допоможи мені.
   Ці слова приголомшили Миколу. Він на декілька секунд завмер, відчуваючи, як холодна хвиля шоку накриває його.
Я ... зможу тільки о п'ятій тридцять сісти на маршрутку, - нарешті видавив він. - Як тільки приїду одразу наберу , друже. Тримайся , все буде добре з Тарасом. Я в це вірю і ти вір.
Добре. Я чекатиму, тихо відповів Артур і відключився.
  Микола схопився з крісла, поспіхом почав одягатися. Руки тремтіли, коли він увімкнув телевізор на новини. Картинка, що з'явилася на екрані, приголомшила його.
  Чорна площа, освітлена миготливими вогнями. Люди в чорній формі з кийками били молодих хлопців і дівчат.
Хтось намагався втекти , але його наздоганяли і безжально валили на землю. Скрізь лунали крики, плач, звуки ударів, які розривають людське тіло.
Микола вчепився руками в край стола, відчуваючи, як у грудях наростає гнів. Його серце калатало, а в голові стукало одне і те саме запитання : хто дозволив так жорстоко бити беззахисних дітей ?
  Його очі зупинилися на заголовку в низу екрана : "Розгін студентів на Майдані Незалежності. Перші жертви".
  Микола відчув, як щось у ньому змінюється. Це була межа, за якою немає повернення назад.
   На цей шум з кімнати вийшла Ірина. Вона сіпнулась від несподіваного звуку та з подивом подивилася на Миколу, який поспіхом збирався.
  — Куди це ти зібрався в таку рань? Ти ж на сьому завжди йдеш на маршрутку, — її голос був наповнений запитанням і навіть певним недовір’ям.
  — На Майдані побили студентів, — коротко відповів Микола, не зупиняючись у своїх діях.
  Ірина знизала плечима, погляд залишався холодним.
   — І що? Ти яким боком до цього? — вона зневажливо махнула рукою. — Я ж казала, що це так і закінчиться. Революціонери ці… недороблені. Краще б училися і не пхали свій ніс куди не потрібно. Так ні, вони ж герої…
  Микола не витримав і повернувся до неї, його обличчя стало серйозним.
  — Ти чуєш себе? Ти розумієш, що ти несеш? — його голос звучав гнівно, але стримано.
  Ірина насупилася, її очі стали холодними, і байдужими.
    — Це їх країна, в якій їм жити, — випалив Микола, його голос був твердим і рішучим. — І їм вирішувати, куди має рухатись країна. Вони праві на сто відсотків. Нам треба чим швидше тікати від Московії. Наше місце в Європі!
  Ірина знизала плечима, її вираз обличчя не змінився.
  — Та ти що? А як же дружній нам російський народ? — її слова були випалені з холодною іронією.
  Микола не витримав, обличчя його спотворила гнівна скрута.
  — Дружній? Ага, ось уже 300 років цей «дружній» народ нас вбиває і знищує, — вигукнув він, не стримуючи емоцій.
  Ірина дивилася на нього, її погляд став більш агресивним, але вона залишалася спокійною, як ніколи раніше.
  — Я не маю часу і бажання з тобою сперечатися, — буркнув Микола, йдучи до дверей. Він не мав ані сил, ані терпіння до її слів, які вже давно не співпадали з його переконаннями.






суббота, 7 декабря 2024 г.

Воспоминания.

Бабушка вспомнилась ...
Панферова Анна Федоровна...
Даже не знаю почему,вроде день смерти уже минул,день рождения ещё далеко,а у памяти свои законы и принципы. Не зависимо от моего желания всплывают картины раннего детства.
Вот я маленькая,может 4-5 годов от роду,  стою возле деревянного забора,такой называли штакетником, и изо всех своих детских сил ору: "Аня! Аня! Аня! Забери меня отсюда!".
Это я увидела,как моя бабушка вернулась с работы,и очень хочу к ней, чтобы она меня забрала из ненавистного детсада.
Бабушкин дом находился прямо напротив территории детского сада. Мне хорошо было видно,когда бабушка возвращается с работы домой.
Не забирала. Ни разу . Пока не освободится мама с работы. Мама забирала меня и брата,мы шли домой,по этой же улице, только намного дальше бабушкиного дома,но к бабушке не заходили.
Вот вспомнилось почему то. 
Я сама  уже в том возрасте,когда бабушка,и не один раз . И ,если бы мои внуки были рядом,я каждый раз приглашала бы их к себе,угощала,нянчила и радовалась. Но,к сожалению...
Мои внуки очень далеко,и не факт ,что мы когда то встретимся,увидимся,что они признают меня своей бабушкой. Я очень на это надеюсь,потому что очень люблю их и каждую минуту думаю о них,хотя ни разу не видела...