Цього вечора Микола повернувся до свого будинку, який за останні п'ятнадцять років став для нього радше притулком, ніж домом. Він був стомлений — і фізично, і морально. Його робота у відділі приймання продукції в торговому центрі «Метро» виснажувала до межі. Цілий день під постійним тиском: вантажі, документи, претензії від начальства.
Дім, який мав би бути місцем спокою, давно перестав таким бути. Уже п’ять років він спав на розкладному кріслі в кутку кухні. Стосунки з цивільною дружиною, Іриною, зайшли в глухий кут. Вони розмовляли все рідше, і кожна розмова перетворювалася на мовчазну битву. Але розірвати цей зв’язок Микола не наважувався. Чи то через почуття провини, чи через звичку — він не знав.
Кухня зустріла його тьмяним світлом старої лампи і запахом вчорашньої їжі. Він кинув сумку біля стільця, сів на своє розкладне крісло і втупився в порожню стіну. Десь у кімнаті тихо працював телевізор, але Микола не слухав. У нього не було сил ні на розмови, ні на суперечки.
Микола натиснув кнопку пульта, і на стіні загорівся телевізор. Він спеціально повісив його так, щоб зайвий раз не дратувати Ірину та її дітей. Навіть попри напружені стосунки, він намагався не створювати зайвих проблем.
Як завжди, повертаючись із роботи, Микола привіз пакет із продуктами, які відразу поклав до холодильника. Це стало його неписаним обов’язком. Він розумів, що їхні з Іриною взаємини давно дали тріщину, але не міг перестати піклуватися про неї і її дітей. Відчуття відповідальності сиділо в ньому глибше, ніж образи чи втома.
Зараз із ними жила лише Віолетта, молодша дочка Ірини. Веніамін, старший син, навчався в Києві й додому приїжджав рідко. Але навіть тоді Микола намагався не забувати про нього, то привезе якусь дрібницю, то передасть гроші.
Сьогодні він поспіхом зробив собі бутерброди з ковбасою, заварив чай і сів на своє крісло. Готувати щось серйозніше він не мав ні сил, ні бажання. Телевізор тихо бубонів у кутку, заповнюючи кухню звуком.
«На Майдані Незалежності тривають студентські протести», — звучав голос ведучого. Микола зупинився на півдорозі, тримаючи бутерброд у руці. Екран показував кадри з Києва: молоді люди з українськими прапорами, які вигукували гасла, роздавали листівки.
Картинка змінилася. Ведучий розповідав про вимоги студентів: скасувати рішення про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Микола відчув, як у ньому наростає знайоме почуття — гнів, змішаний із надією.
— Отак і починається, — прошепотів він, дивлячись на екран. Спогади про Помаранчеву революцію раптово спливли в його голові. Він тоді теж був серед тих, хто вірив у зміни.
Микола вимкнув телевізор, але кадри з Майдану все ще стояли перед його очима. Він уже знав, що ця ніч не принесе йому спокою. Відчуття чогось не доброго не відпускали його.
Микола приліг у своє розкладне крісло і одразу провалився в небуття. Втома накрила його, як важка ковдра , і він навіть не встиг усвідомити , як заснув .
Телефон дзвонив знову і знову, вириваючи його з важкого сну. Микола, насилу розплющивши очі, потягнувся до пристрою, що лежав на краю стола. "Хто і що може хотіти від мене о четвертій годині ранку?" - невдоволено подумав він.
На екрані екрану висвітилося ім'я Артура, його старого товариша, з яким вони познайомилися багато років тому,
коли тільки приїхав до Києва. Артур тоді
допоміг знайти роботу і тимчасове житло, хоча до того вони навіть не знали один одного.
Привіт, друже. Що сталося ? Чому тобі не спиться ? - Микола намагався говорити спокійно, але голос видавав його роздратування.
Микола, все дуже погано, - голос Артура тремтів у ньому чулися сльози. - Студентів звіряче побив"Беркут". Там був і мій Тарас. Він зараз в Жовтневій лікарні, у травматології. Його готують до операції. У нього перелом руки і пробито череп. Я не знаю, що робити. Ти знаєш , що в мене крім нього немає нікого. Я ніколи ні про що не просив, допоможи мені.
Ці слова приголомшили Миколу. Він на декілька секунд завмер, відчуваючи, як холодна хвиля шоку накриває його.
Я ... зможу тільки о п'ятій тридцять сісти на маршрутку, - нарешті видавив він. - Як тільки приїду одразу наберу , друже. Тримайся , все буде добре з Тарасом. Я в це вірю і ти вір.
Добре. Я чекатиму, тихо відповів Артур і відключився.
Микола схопився з крісла, поспіхом почав одягатися. Руки тремтіли, коли він увімкнув телевізор на новини. Картинка, що з'явилася на екрані, приголомшила його.
Чорна площа, освітлена миготливими вогнями. Люди в чорній формі з кийками били молодих хлопців і дівчат.
Хтось намагався втекти , але його наздоганяли і безжально валили на землю. Скрізь лунали крики, плач, звуки ударів, які розривають людське тіло.
Микола вчепився руками в край стола, відчуваючи, як у грудях наростає гнів. Його серце калатало, а в голові стукало одне і те саме запитання : хто дозволив так жорстоко бити беззахисних дітей ?
Його очі зупинилися на заголовку в низу екрана : "Розгін студентів на Майдані Незалежності. Перші жертви".
Микола відчув, як щось у ньому змінюється. Це була межа, за якою немає повернення назад.
На цей шум з кімнати вийшла Ірина. Вона сіпнулась від несподіваного звуку та з подивом подивилася на Миколу, який поспіхом збирався.
— Куди це ти зібрався в таку рань? Ти ж на сьому завжди йдеш на маршрутку, — її голос був наповнений запитанням і навіть певним недовір’ям.
— На Майдані побили студентів, — коротко відповів Микола, не зупиняючись у своїх діях.
Ірина знизала плечима, погляд залишався холодним.
— І що? Ти яким боком до цього? — вона зневажливо махнула рукою. — Я ж казала, що це так і закінчиться. Революціонери ці… недороблені. Краще б училися і не пхали свій ніс куди не потрібно. Так ні, вони ж герої…
Микола не витримав і повернувся до неї, його обличчя стало серйозним.
— Ти чуєш себе? Ти розумієш, що ти несеш? — його голос звучав гнівно, але стримано.
Ірина насупилася, її очі стали холодними, і байдужими.
— Це їх країна, в якій їм жити, — випалив Микола, його голос був твердим і рішучим. — І їм вирішувати, куди має рухатись країна. Вони праві на сто відсотків. Нам треба чим швидше тікати від Московії. Наше місце в Європі!
Ірина знизала плечима, її вираз обличчя не змінився.
— Та ти що? А як же дружній нам російський народ? — її слова були випалені з холодною іронією.
Микола не витримав, обличчя його спотворила гнівна скрута.
— Дружній? Ага, ось уже 300 років цей «дружній» народ нас вбиває і знищує, — вигукнув він, не стримуючи емоцій.
Ірина дивилася на нього, її погляд став більш агресивним, але вона залишалася спокійною, як ніколи раніше.
— Я не маю часу і бажання з тобою сперечатися, — буркнув Микола, йдучи до дверей. Він не мав ані сил, ані терпіння до її слів, які вже давно не співпадали з його переконаннями.
