Знов Весна...

Знов Весна...

В душі все стискається,коли відчуваєш початок весіннього тепла та сонячної погоди,коли в повітрі вже щось змінилося,а навколо ще ні...

Навіть коли прийшла Зима,було не так моторошно...

Зиму ми якось відчули,то були мрії про Різдво та Новий рік в грудні,то сам Новий рік,то святковий післясмак в січні.Де хто святкував день Святого Валентина...

А потім ми прокинулися 24 лютого...

Тому Весну ми якось прогавили,не помітили,не до того було.Був довготривалий лютий...

Весь час ти кудись біжиш, кудись летиш,щось тягнешь,везеш комусь допомогу,то ховаєшся від обстрілів,то думаєш,що вже набридло ховатися,пішло воно все в дупу -  прилетить ,так прилетить,бо сил нема піднятися та зробити рух...

Навколо напівзруйноване - напівпоранене місто...Спалені вщент або побити осколками автівки із заклееними скотчем  вікнами,поранені будівли з вибитим  склом,із слідами від прильотів,поранений асфальт,весь посічений осколками,люди...

Людей якось не видно було,але не вжухали сирени швидких,тому було зрозуміло,що людей поранених дуже багато.

І от серед цього апокаліпсису ,раптом око зачепиться за щось яскраве,а до тебе довго доходить,що ж це таке.А воно нереально красиве,нібі з іншого виміру,бо поряд такого не може бути... Його величність Тюльпан!) І йому паралельно на ВІЙНУ,на обстріли,на все ,що коїться навколо,прийшла пора квітнути - він  квітне!

Дивишся на нього і не розумієш, звідки він такий тут ...

А потім наши хлопчики почали нам привозити квіти.Де можна було їх знаходити в такий чай,посеред всього того,що відбувалося,залишається загадкою,але квіти у нас були завжди.

Шостий день Весни 2023...Шоста година ранку...

Сонечко вже прокинулося,а місто ще спить... Поодинокі автівки,пішоходи...

Сльози?..Ні...Немає...Є тільки ненависть та лють до тих нелюдів,яки зіпсували нам Весну...

Мій шлях.

З чого починався мій шлях до БО БФ "Сестра милосердя АТО"? Напевно він почався із зацікавленісті подіями Майдану та Революції Гідності, відчуттям гордісті за народ сусідній країни.

На той момент вдома все пішло шкареберть, відносини з дітьми та чоловіком вичерпали себе, потім додалася трагедія з загибелі молодшого сина, то вже нічого мене там не тримало.

Я вирушила до України.Чому саме в Україну,на той момент я й сама не знала .Мої друзі по соцмережам домовилися з Яриною Чаговець,яка на той момент створила БО БФ "Сестра милосердя АТО"для допомоги військовим та пораненим,щоб вона погодилася на мій приїзд.Ярина погодилася,надіслала мені офіційний лист із запрошенням,то так я Скляр Ірина Петрівна громадянка РФ,на 45 році життя опинилася в Харкові.Ярина одразу запросила мене до новоствореного ею центра реабілітації для воїнів АТО,де я й познайомилася зі своїм  майбутнім чоловіком Миколою.

Так я стала волонтером військового госпіталю та центру реабілітації від БО БФ "Сестра милосердя АТО".

Микола Куцак був першим відвідувачем центру,де проходив реабілітацію після операції на колінах,в наслідок ушкодження в зоні АТО.Дуже скоро ми зрозуміли що потрібні один одному,покохалися та 22 04 2016 одружилися .

На другий день після одруження Микола поїхав далі захищати країну.

Я чекала на нього в центрі реабілітації, проте закінчила курси патронажної медсестри та курси масажу,щоб бути більш корисною для військових,та надавати їм більш професійну допомогу.

На при кінці 2016 року Миколу звільнили за станом здоров'я,почалися довгі місяці реабілітації в центрі та за кордоном.

Моя волонтерська діяльність в центрі реабілітації продовжувалася до вересня 2019 року,та іноді чергування на волонтерському пункті у госпіталі.

19 09 2019 року наш центр  закінчив своє існування. Такого роду він був єдиним в Україні,але...

Але залишився пункт волонтерської допомоги військовим та пораненим при госпіталі,тому я продовжувала чергувати там за рахунок своїх вихідних днів на роботі.

А потім сталося 24 02 2022 року .Страшна звістка вранці, вибухи, повномасштабне вторгнення.

Для нас з Миколою не було ваганням ,що робити далі.Узяли дещо необхідне,та поїхали до шпиталю.Ярина зібрала всіх хто був на той час у місті на нараду,де ми вирішили,що дівчата залишаються в госпіталі,а хлопці йдуть захищати Харків у складі ТРО.

Чи було нам страшно? Звісно,що було...Але ж ми розуміли,як що не ми,то хто?

Ось так вже майже рік...Ми ,на чолі з нашим керівником Яриною Чаговець допомогаємо пораненим,а наші любі чоловіки боронять країну від російських загарбників .Кожний ,як може ,наближає нашу Перемогу.

Мій шлях.

Моё.

Если бы ты знал ,как часто мне снится дом...Не просто снится.Я слышу звуки.Я чувствую запахи.Я всем телом,каждой клеточкой ощущаю дыхание своего дома .И ты бегаешь рядом ,что то говоришь,о чем то меня спрашиваешь...Я вижу тебя совсем маленьким,хотя сейчас ты был бы уже почти взрослым мужчиной.Но в моем сне ты ещё совсем ребенок.И все  живы и счастливы,и все у нас хорошо.И мне не хочется просыпаться,хотя я знаю,что это

сон,что на самом деле все совсем не так...А потом я просыпаюсь от взрывов,не могу ещё определить,где я:там во сне,где ты рядом,где мы вместе и счастливы, или здесь,где все взрывается,где страх и боль ,и не понимание,что нужно делать,куда прятаться или бежать.А куда бежать?Куда успеть? Просто понимаешь,что может прилететь в любую секунду,и ты ничего не можешь изменить,ни на что не можешь повлиять,просто ждёшь.

Страшно? Нет .Не страшно.

Как бы я описала свои чувства двумя , буквально, словами? -"Нереальность происходящего"...Вот так.Такое чувство,что все не реально,не с нами.Как в кино.Единственное ,что реально -то ,что я очень по тебе скучаю,безумно.Люблю! Моя душа и сердце .Моя золотая рыбинка.Моя дорогая родинка .Мой сыночек.А Гугл мне все время предлагает посмотреть ,что было в этот день сколько то лет назад .Помню...Всегда...

Коханої.Микола Шкляр.

Я дякую Вищим силам що дали мені  тебе . Ти  янгол охоронець , який спустився з неба , щоб бути зі мною поруч . Пробач, що буваю деколи неуважним по відношенню до тебе , деколи не завжди таким , як би ти хотіла мене бачити . Вибач , що деколи ображаю тебе своїми словами , або вчинками. 

 Дякую за те, що перетворюєш самі звичайні дні, моменти – на найбільш незвичайні в моєму житті. 

  Дякую, що завжди даєш мені додаткове натхнення та мотивуєш мене.

  Дякую, що завжди говориш мені правду. Для мене  найбільший прояв довіри і кохання .

  Дякую за наші невеличкі і навіть великі сварки. Дякую, що навіть під час конфліктів ти завжди шукаєш примирення та компромісу. 

  Дякую тобі за те, що ти вмієш співчувати та завжди підтримуєш мене в непрості хвилини мого життя.

   Дякую, що ти згадуєш про мене в кожну вільну хвилинку, які тільки маєш. Я так ціную, що навіть в важкому робочому графіку ти завжди маєш місце для мене. 

  Дякую за ніжність та турботу, якою ти мене балуєш щодня.

Дякую, що ти мене розумієш – часто навіть тоді, коли я сам себе не розумію. 

  Дякую, що вмієш побачити смуток і щастя в моїх очах і без слів все розумієш.

Дякую тобі за довіру і за те, що ти підтримуєш мої рішення і вибори і допомагаєш бути вірним  цим рішенням.

  Дякую, що ти не засуджуєш мене і сприймаєш таким, яким я є насправді.

  Дякую, що стаєш поряд, коли мені важко і я завжди можу розраховувати на твою підтримку. Твоя допомога робить мене сильнішим.

  Дякую, що підбадьорюєш мене, коли я десь застрягаю, що не критикуєш, а мотивуєш. 

  Дякую, що ти цінуєш справжнє і міряєш життя не кількістю грошей, будинків і машин, а посмішками, змінами і прагненнями – справжнім.

  Дякую, що ти пробачаєш, коли я ображаю тебе. Я надзвичайно  ціную це. 

   Дякую за ніжність та турботу, якою ти мене балуєш щодня.

Дякую за твою жіночність. Я неймовірно ціную те, як дивовижно і неповторно тебе створив Господь.            Дякую, що ти навчаєш мене новому, щодня вчиш вміщати в себе більше, аніж я міг без тебе і бачити звичайні речі по-новому. 

ДЯКУЮ ЗА ТЕ ЩО ТИ З'ЯВИЛАСЯ В МОЄМУ ЖИТТІ. 

Я БЕЗМЕЖНО ТЕБЕ КОХАЮ !!!

Как ты там?

Как ты там???

Как я здесь???

Ни как...Я здесь никак... Без тебя ... Время не лечит,верьте,это так.Не возможно ,не реально,со временем забыть,успокоиться,принять...Не принимается...Время остановилось,прошлого нет,но есть понимание 'здесь и сейчас",а именно в этом моменте ничего не меняется.Живу "здесь и сейчас" и в то же время там,где ТЫ  есть,где ТЫ со мной.Если бы ты знал,как мне тебя не хватает... Верю, знаешь...Ведь мы с ТОБОЙ все восемь лет ни разу не разлучались.Ты ушел,забрав с собою мою жизнь,мою прошлое,все  воспоминания.Жизнь разделилась,разломилась...

8 лет подаренного мне счастья...Счастья быть твоею мамой,частью твоей жизни.И моей  тоже.До мелочей помню момент твоего появления на свет,нашей с тобой борьбы за выживание,наших с тобой дней,наполненных счастьем и надеждами, мечтами и желаниями... Я была уверена,что у тебя великое будущее и ты станешь очень известным человеком,что будущее в твоих руках. Сыночек,кровиночка моя... Я очень тебя люблю и безумно по тебе скучаю...Рыбинка моя золотая,Родиночка моя любимая...Душа моя и сердце 💓💓💓💓💓💓💓. Навсегда...

Время собирать камни,или как с меня песок начал сыпаться.

Это было обычное утро,как всегда,ничего не предвещало.Покормила животных ,мужа,собрались и поехали на работу.Настроение отличное,лето,тепло и солнечно.

Через пару часов почувствовала дискомфорт ,как буд то бы проблема с желудком. Промониторила свой завтрак,вроде все было свежим,уже ,если честно,не помню даже что.На всякий случай выпила Атоксил,хорошо,что всегда с собой.

Ещё через какое то время дискомфорт опустился ниже и начал ныть низ живота.Ну,это привычно,может критические дни приближаются,сильно не паниковала.Дальше ,больше.Начались настойчивые позывы сходить в туалет.Пошла,цвет мочи мне показался странным,решила ,что плохое освещение тому вина.

Ещё через какое то время сильно разболелась спина справа,чуть ниже ребра,но повыше поясницы.Перетерпела,хотя было очень больно,ещё ж и на работе,на ногах.Потом боль переместилась в пах ,накатывала волнообразно,до тошноты,до мороза по коже.Опять захотелось в туалет,на этот раз я уже точно увидела,что пописяла кровью.Посмотрела на себя в зеркало и испугалась,на меня смотрело бледно- зелёное , перекошенное от боли лицо.

Теперь уже,исходя из симптомов,я понимала,что со мной происходит.Камни.

Вопрос , откуда???? У меня никогда ничего подобного не было.И тут началось движение камня уже по мочевому каналу.Волосы встали дыбом везде.

Попросила аптечку ,выбрала что смогла найти( Нимесил,Но-шпа,что то ещё),благо я не совсем валянок,училась на патронаж и сертификат международного образца тому подтверждение.

Глядя на мое состояние,мастер отпустила домой.Как я доехала,честно,плохо помню,от боли не соображала совсем ничего.

Дома сразу в душ и вот они,два приятеля тут то и обнаружились,два камня,один как перловое зёрнышко размером,второй,как рисовое.Боль почти прекратилась,мочеточник ещё ныл,видимо его поцарапали камни,крови в моче уже почти не было,я смогла спокойно полежать и уснуть .Пару дней после ещё выходили мелкие камни и песок,но уже было не так больно.Вот тогда то я и поняла,что значат слова" да с тебя уже песок сыплется".)))